На Ільковому обійсті, у дуплі старої дички, часто ночувала неясить. Так мій навчитель називав невелику сіру сову, що поселилася тут в один час із нами.
Прийшли ми, за нами прийдуть миші, злетиться дрібне птаство на жебри. Мудроока неясить се знає. І все видить. Надто вночі. Ніч для неї дніє. Тепер мишва не підточить наші припаси. І гаддя обходитиме двір.
Бувало, серед ночі я прокидався від глухого тривожного погуку: «Гу-ху-ху-хуу!» То стерегла нашу садибу птиця з випуклими скляними очима й загадковим старозавітним іменням неясить.
Але найвірнішими нашими супутниками в долинних походах були ластівки. Чорними стрілами шугали обіч і хапали сполошених кузьок з-під ніг, з-під пахви. За стрімкістю й висотою польоту Світован визначав, з яких вони місць і чи самі годуються, чи збирають поживу для приплоду.
Як це можна вгадати? дивувався я.
Хоча б за їх писочками. Годувальник збирає в роті грудку комах, склеює слиною. Тоді летить до гнізда. Се птиці неба. Землю вони не люблять, бо мають дуже короткі й слабенькі ніжки. Земля їм служить лише матеріалом для гнізд. Земля і слина. Ластівки перевагом живуть і годуються в небі. І коли йдуть холодні затяжні дощі, вони дуже потерпають з голоду. Се не воробаки й не голуби, що видеруть собі корм із рота худоби чи навіть із людської руки
Почув я від нього й про пташине молоко, «потяче», як він казав. Либонь, лише голуби годують ним своїх пуцьвірінків. Пташенята засягають свої довгі дзьобики в горло матері і спивають ріденьку кашку. Таке молочко утворюється у волі дикого голуба протягом трьох тижнів, доки дрібнота не готова до твердішої їжі. Радше його можна назвати пташиним «сиром».
Одного спекотного полудня ми лежали в затінку перелісся. І я побачив дивну картину: два дрозди з нальоту вскочили в мурашник, стали перевертатися з боку на бік, хляпати крилами. Вони купалися в мурашиній купі й чиргикали від задоволення. Ошелешений, я мовчки торкнув за плече діда, але він ніскільки не здивувався.
Купаються, коротко пояснив. Дійняли їх кліщі, от і рятуються мурашиною кислотою.
Що, птиці знають лікуватися?
Ще й як знають. Розпізнають комах і трави, що мають у собі кислоту й гірчаву, щоб почистити піря, угамувати ревму в кістках, поліпшити травлення. Птиці мені багато чого нараяли
Звичайно, мене цікавила й інша неймовірна річ: як птахи знаходять дорогу в теплі краї, а потім повертаються до своїх гнізд?
За сонцем. Птиці мають дуже добре нутряне чуття часу. Знають, де в яку годину доби стоїть сонце чи місяць. Бо декотрі з них, ті ж дрозди, летять поночі. Сонце і місяць ведуть їх, а земля дає рівновагу льоту. Птиці, як ангели, єднають землю і небо.
Звичайно, мене цікавила й інша неймовірна річ: як птахи знаходять дорогу в теплі краї, а потім повертаються до своїх гнізд?
За сонцем. Птиці мають дуже добре нутряне чуття часу. Знають, де в яку годину доби стоїть сонце чи місяць. Бо декотрі з них, ті ж дрозди, летять поночі. Сонце і місяць ведуть їх, а земля дає рівновагу льоту. Птиці, як ангели, єднають землю і небо.
Я з цікавістю спостерігав, як він придивляється до птахів. То була не поверхова допитливість, ні. То був уважний погляд партнера, пильний і задумливий. «Одномоментно ти маєш вхопити оком рух, вдачу, настрій», повчав мене якось. Але тоді йшлося про людей. Цей же інструмент він приміряв і до безмовних істот. І вони промовляли йому не менше, ніж люди.
«Був час, коли птиці замінювали мені людей, зізнався якось. Я жив у безлюдді, а вони літали у світ, бачили й чули людей і приносили мені звідти ради й розради, яких мені так не вистачало. Власне, птиці й навчили мене ліпше розуміти людей. Ми ж такі схожі. Просто вони літають крильми, а ми духом»
Усе ближче підводив він мене до головних таїн «сього ярого світу». Трави, які ми збирали, проростали в мені новим баченням, новою вірою, новою надією.
Воскові персні
Того ранку він довго молився. Зазвичай його молитви були короткі й подячні. «Не давання слід просити, а дякувати за даність, за те, що маєш. А те, що тобі потрібно, дасться. Не говори Господу, що в тебе є клопіт. Повернися до того клопоту відкритим лицем і скажи, що в тебе є Господь».
Ми пакувалися в триденну ходку, нарізали з автомобільної шини виступці й наколінники. Бо якщо вийдемо на Острий Кряж, там, на кремянистих перелогах з рододендронами, доведеться колінкувати. Збиралися, планували і не пішли. Орлан перейшов нам дорогу. З глухим посвистом пролетів над двором і загубив сірий кімлюшок. Він упав акурат перед старим жмуточок моху, не донесений до гнізда.
Ломикамінь, сказав він. Сей мох росте там, де хмари черевами труться об гребені верхів. Там, де не росте вже ніщо. Звідти нам скинуто вість, що хтось попросився до неба
І ми відклали подорож, зайнялися різною дворовою подрібниною. А в заполудне з самого пекла жароти вийшов дідок у капелюсі з крисами аж до рота й прошамкотів, що вмерла Студена Марта, далека родичка Світованова. І що їхня челядь кличе його на «упровід спочилої душі».
Старий шукав щось очима вгорі. Там досі майже нерухомо планерував орлан, наче писав щось у синьому зошиті неба. У кожного з нас свій спосіб письма, подумав я. Лише не кожен це готовий прочитати.