У різних місцях птиці співають по-різному. Це залежить від пори дня і року, від погоди, від корму і навіть від вмісту води тієї місцевості.
«Усяка пташка своїм носиком живе», любив казати. Ця «летюча мализна» складала для нього окремішнє царство під високим небесним шатром. Пригадую, як він зрадів, коли побачив невеличку вертку сіру пташину в нашому дворі.
Принадився тишко. Видати, домно йому тут. Дрозд-омелюх, рідкісний пташок, прихильний до тиші. Ілько-баїльник знав, що робить, коли клав тут свою дідорню. Місце напродив свіже й тихе
Баїльниками називав він характерників. Себе до них не відносив: «Вони зчаста слово з темноти беруть і виносять на світло, а я зі світла його несу в темноту. Від страждання до терпіння. Від досвіду до надії» Не все я розумів, про що він говорить, але все більше здогадувався.
На нижніх луках траплялися нам ямки з гніздами, повитими корінцями й кінським волосом. З них спурхували жовтенькі пташки, схожі на горобців. І сіяли над травами свою нехитру пісню: «Сінь-сінь-сінь-сінь-сінь»
Вівсянка. Показує косарям добре сіно. Де гніздо вє, там трави тучні. А чому її так називають, бо в зимі держиться кінського сліду, теребить у гної вівсяні зеренця. Се потя миле тим, що перше провіщає весну. Дасть голос і сніг нараз починає чахнути.
За наших польових ночівель, коли залягали перші сутемки, не раз зісторонь долинало дивне муркотіння: «Уер-рер-р-р ер-р» Уривчасте й нетривке. Затим лунко хляпали крила. І більше нічичирк із того боку.
От і дрімлюга вклався, час і нам до спання, казав Світован. Мандрову нічку відміряє ліпше за когута.
Ніч просто неба скресала в кліп ока. Її сиве імлисте охвістя дрібно сік знакомитий голос: «Те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке» У поволоці світання на пні мріяв сірий голубиний обрис. Дедалі з нього вирисовувався сумирний крапчастий буруватий птах. «Те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке», жваво на щось показував він. Я з цікавості підкрадався та що це? Птиця, зачаївшись, заплющила очі, дрімала. Я кидався, щоб схопити її, але вона в останню мить легко випурхувала з-під рук.
Овва! сміявся старий. Сей лінивець бачить крізь сон. Спить на льоту, може помилешно сісти на горгоші корові чи на голову людині, зате лову непіддатний. Дрімлюга. Удень дрімає, а вночі стрімкий як стріла. Мушву гонить. Тому й увивається коло худоби, над якою комашня гзиться. Його ще називають козодой.
Чому?
Бо прихитряється підлетіти до козячого вимені й поцуцати молочка. І коза тому не перебаранчає. Може, через те, що в кутиках дзьоба його щетинисте піря і воно її лоскоче
Розказав, що лінивий дрімлюга навіть гнізд не будує. Кладе два яйця на землю й дрімає собі на них. Пташата вилуплюються зрячі й оперені, мабуть, щоб менше мороки було з ними недбайливим батькам. Це птахи літа. З першим осіннім повівом збираються в дорогу до заморського тепла. А може, козине молоко вже їм гірчить пожухлою отавою?
У своїх оповідях про «лісове вікування» старий зронив якось фразу: «І призвичаївся я спати, як пищуха, стоячи». А перегодом показав мені й саму пташку дрібненьку, вертку, з гачкуватим дзьобом. Вона зачепилася ним за волокно під корою, хвостом уперлася в край і так спала.
Під корою її живлення, притулок і гнізда. Тому пищуху називають ще й підкоришником. Я бачив мудро складене гніздечко. На гілочках, упертих у стінки дупла, вивязано волокна лубу, а вище мох, піря, шерсть, кокони павуків. У ньому лежало четверо білих яєчок із червонуватими плямками. Оглядали ми й гніздо повзика, синюватого свистуна, що лазить по деревах униз головою. Воно було зліплене з глини, яку той змочує слиною. Та замазка така міцна, що каменем не розколеш.
Клопітливе сотворіння. Чей, птиця зі Святого Письма не сіє, не жне, а припасів на зиму має повні комори. Набиває тріщини в корі насінням клена, соняшника, конопель, горішками й сухими ягідками Не раз і зі мною ділилася. Буває, у лісі ніякої поживи не надибаєш, тоді йди на посвист повзика. Він тебе підгодує
Коли Світован мусів збути роки відлюдником у диких хащах, нехитру науку виживання відкрили йому маленькі пожильці лісу. Передусім птахи. Їх він досконало знав і трепетно любив. Крихітна грудка з мозочком у сірникову голівку, а скільки природного глузду! Скільки снаги в добуванні, скільки радості для ока й вуха, користі для цілого світу!
Клопітливе сотворіння. Чей, птиця зі Святого Письма не сіє, не жне, а припасів на зиму має повні комори. Набиває тріщини в корі насінням клена, соняшника, конопель, горішками й сухими ягідками Не раз і зі мною ділилася. Буває, у лісі ніякої поживи не надибаєш, тоді йди на посвист повзика. Він тебе підгодує
Коли Світован мусів збути роки відлюдником у диких хащах, нехитру науку виживання відкрили йому маленькі пожильці лісу. Передусім птахи. Їх він досконало знав і трепетно любив. Крихітна грудка з мозочком у сірникову голівку, а скільки природного глузду! Скільки снаги в добуванні, скільки радості для ока й вуха, користі для цілого світу!
Усяка пташка своїм носиком живе.
Дуже «домашня» птиця синиця, тримається свого обшару. А неволя для неї згубна. «Теплий» дрізд, що протяжно читає з вершка берези своє співоче письмо, тільце має таке гаряче, що обпектися можна. Від того аж задихається, мусить провітрювати легені. З цього виходиться розмірена, повільна пісня: «Фі-ліп, фі-ліп, чай-піть, чай-піть, вітью-вітью» Деякі птиці весь час на виду, а гнізд їх не побачиш. Приміром, золотомушка. Вона його висновує з павутини й моху та ретельно ховає від сторонніх. Так само й костогриз, що має залізний дзьоб на кісточки диких черешень. Щоб не перегріти яйця, плете гніздо нещільно, воно аж просвічується знизу.