А тоді, як запізналися над Тисою, вів її дід додому в гори. Посаг нареченої не рвав плечей. Леґінь ніс закурений старий (ачей, ще від монголів) казан, а вона, боса, ясношкірі чоботята, перекинуті через плече. Найдорожчий удовиний скарб. Розповідала, що ту взуванку справив заїжджий румун. На матеріал ледве знайшов теля, яке зросло на самому сіні й воді. Тому й шкіра була така міцна й мякенька. Цілий чобіт можна було жужмом стиснути в жмені. Швець, доки вичиняв сирицю й шив чоботи, зїв оте теля. А фарбував обувку жовчю. Золоті шнурки були завдовжки від пупка Ружіки до пальців ноги. За них чоботар узяв двох гусей, пару. Казав, що це притягне і їй пару. Молода вдовиця, що втратила чоловіка на Мазурських озерах, сумовито всміхалася. А даремно. Румун брав гроші не тільки за золоту роботу, а й за золоті слова.
І була ще одна гостра радість, якої смирно чекав він цілих два дні прощі. Баба, витеребивши з подолу мідний гріш, купувала солодкого когутика скалку перепаленого цукру на вербовій трісочці. Когутика того, лизнувши разів пять, не більше, він ревно ніс додому, як свою малу хоругву. Оберігав, щоб не липнули до нього шерстинки і пил, здував тополиний пух, і головне щоб лакомину не вихопили з руки ластівки, що в долині дуже зухабні. Когутика мали вдома долизати Петро і Гафія, яких на прощу не брали. Назад тюпали майже цілий день. Доки за скелястим узвозом із темних папоротей не прохоплювалася Ріка. Їхня Ріка. Вона несла незбагненну присутність дому, рідної обжитої царини, прибитої до дикої гори теплими пятами його пращурів і його мізерними спритними ноженятами.
Тут вони роззувалися й мочили натруджені ноги. Баба змивала з чобіт листяний попіл, яким доти натирала жовті чоботи, аби «не молодитися на прощі». Звідти вже йшли босі що збивати пусто обувку! Іти було легше. Помагали й бабині слова: «Коли чоловік у дорозі, то не стоптується тілом. А коли ще й у дорозі до Бога, то й серцем не старіє». «Бабко, до Бога йдуть обуті, а від Бога босі?»
«Бог на ноги не позирає. Аби йшли. Ти до нього крок Він до тебе два».
«Він бачить нас за густими ялинами, бабко?»
«Він з нами йде».
«Теж босий?»
«Не лопочи дурне».
«Босий, бабко, босий. Я бачив його на хресті. Не мав на ногах постолів».
«Воно так. Нащо на хресті постоли?..»
«Як ми прийдемо, що Він буде робити в наших заломах, бабко?»
«Помагати нам буде».
«Помагати робити сіно?»
«Ні, помагати жити. А комусь і помирати».
«Бабко, поміч і в смерті потрібна?»
«Ще й як потрібна. Смерть не менша важниця, ніж життя».
Баба померла після діда через півтора місяця. Коли йому затягло очі плівою, як рибячим міхуром, водила його за руку. Йому ще замолоду сказило очі палюче сонце в скелях Сербії. Він не бачив, але відчував, що баба ледве совається, переломлена надвоє. «Дожилисьмо, кректав дідо Микула. З тебе половина лишилася, а я вже як у гробі живу. Просив сліпий глухого» «Не бійся, я тебе не лишу, утішала його баба. Дійдеш куди треба. Душа зряча». «Ні, ти не Ружіка, ти моя ружа трояка», муркотів дід і затягував собі під ніс так сумовито, що молоко скисало в гладуні:
Черлена ружа трояка,
Мала я мужа, мала я мужа,
Мала я мужа пияка.
Він нич не робить, лише пє,
Прийде додому, додому прийде,
Прийде додому мене бє.
Не бий ня, муже, не карай,
Лишу ти діти, діти ти лишу,
А сама піду за Дунай.
Та співанка була не про нього, а, радше, про його зятя Йонка. А баба направду встигла діда поховати й дочекатися сороковини, щоб відпровадити його душу. Сама вже ні ходити, ні лежати не могла. Смішкувалася: «Старій бабі й на печі ухаби». Лише молитися могла на колінах і спати сидячи. Так і померла, сидячи при дідовій могилі. Обоє в смерті за руки побралися. Сіяла баба матіолу, щоб йому там файно пахло вечорами «Там, де уснула, там і копайте їй», звелів син Тимко. А його, онука, тоді незвично кольнуло оте слово, що прохопилося у вуйка, «уснула». Не кожен собі вимолить такий вічний сон. Там бабу й похоронили, хрест поклали рамено в рамено з дідовим. Як у земній близькості. Але й цього їм було мало. З часом бабин хрест почав кривитися й хилитися до дідового, поки не зіперся на його акацієве плече. Може, то й не мурашина робота Не треба все на ноги розмислу класти. Хто, як не той же дідо Микула, учив його: «Приймай мале за велике».
Залишилися після баби легкі й теплі, як перепілки, чоботи-румунки і вічний казан мідного виклепу. У ньому варилися курчата на гостину, сливи на чорний, як смола, леквар, шкварки з диких свиней, зілля, яким гоїли худобу, і грибна квасівка. Головна бабина страва, яку марно прихитрялися опанувати межигірські ґаздині. Одне почути, інше приготувати, а ще інакше вкласти у вариво пряний гомін половецьких степів, що гарячою краплею колобродив у бабиних жилах.
Він добре памятає, як баба ворожила в задвірї над казаном, підкидаючи під нього крихке грабове паліччя і солому з підлісних невдобин. Видно, сенс мало й те, на чому готувалася страва. Усе має значення в роботі, коли робиться з душею. У киплячий квас-розсіл із квашеної капусти клалися варені нашатковані гриби. Гриби бралися лише сушені, біляки й лисички в рівних частках. Окремо тушкувалися на топленому маслі з цибулею нарізані соломкою буряки, їх теж висипали в казан. Варилося це якихось сім хвилин. Тоді підсипалася промита крупа, яка є в комо-рі (добре, коли гречка). Підварювалося над жаром. Коли квасівка була готова, її заправляли товченим часником, меленим перцем, рясно посипали зелениною. Баба ще спускала в казан на ниточці жмутик свого зілля. Бо квасівка та була не лише ситною смакотою, а й ліком для шлунка й печінки. Зятя її після безощадного пиття на ноги ставила тільки ця страва.