Так ось хто він, цей мудрий мовчун у сандаліях із автомобільної шини! Чоловік, що носить у собі жадібність до природи. Проблиснула мені вузька шпаринка в новий світ людської сутності. Власне, це був окремий світ, осібний у своєму самонаповненні. Світ у світі. Світ Світована.
«Набираючи луг», він попасом розповідав мені про зілля. Памятається, під дубником вільгі прилуки всуціль зажовтив бородавник, чистотіл по-книжному. Його ще називають ластівчиною травою, бо проростає, коли ластівки прилітають. А з їхнім відльотом і сам відходить. Тут, на мокрих глинищах, він ріс густо й гінко аж під груди нам.
Се перший лік при раптових болях, лихоманці, при ломоті кісток, пояснював старий. Наглу кров спиняє, чистить нариви й струпи, помічний навіть при сухотах шкіри. Жують його, коли зуби болять, і зводять ним каламуть з очей, більма. Змиває із зіниць хмурність, очищає носові продихи й мозок Не смійся, так воно і є. У мозку нашому назбирується «зла вода», її треба стягнути. Тут ластівчина трава й нагодиться. Справним віником вимете з утроби слиз, надмір жовчі та інший непотріб У правіки як людність угадувала гойне зілля? Жовтів чоловік лицем давали йому бородавник із жовтими квітками. І помагало. Закололо в боці бери колючий будяк. Нудить печінка запарюй печінницю. Її лист акурат такої форми, як печінка. А чистотіл направду звільняє тіло від усякої нечистоти, як нутряної, так і зримої. «Священний вогонь» (рожисте запалення) на тілі і той гасить. А дехто його ще називає «прозорником». За те, що гострить очі.
«Набираючи луг», він попасом розповідав мені про зілля. Памятається, під дубником вільгі прилуки всуціль зажовтив бородавник, чистотіл по-книжному. Його ще називають ластівчиною травою, бо проростає, коли ластівки прилітають. А з їхнім відльотом і сам відходить. Тут, на мокрих глинищах, він ріс густо й гінко аж під груди нам.
Се перший лік при раптових болях, лихоманці, при ломоті кісток, пояснював старий. Наглу кров спиняє, чистить нариви й струпи, помічний навіть при сухотах шкіри. Жують його, коли зуби болять, і зводять ним каламуть з очей, більма. Змиває із зіниць хмурність, очищає носові продихи й мозок Не смійся, так воно і є. У мозку нашому назбирується «зла вода», її треба стягнути. Тут ластівчина трава й нагодиться. Справним віником вимете з утроби слиз, надмір жовчі та інший непотріб У правіки як людність угадувала гойне зілля? Жовтів чоловік лицем давали йому бородавник із жовтими квітками. І помагало. Закололо в боці бери колючий будяк. Нудить печінка запарюй печінницю. Її лист акурат такої форми, як печінка. А чистотіл направду звільняє тіло від усякої нечистоти, як нутряної, так і зримої. «Священний вогонь» (рожисте запалення) на тілі і той гасить. А дехто його ще називає «прозорником». За те, що гострить очі.
Ви теж читаєте без окулярів
Нащо мені носити скла на носі, коли в мене завжди під сволоком вербена, рута, ружа і ся непоказна з виду ластівчина травиця. Правда, не така вже й блага вона, сочиться гірким, палючим трутом. Навіть коза її обминає. На ліки беруть саму дрібку, щоб у сіль додати. А частіше мішають із вином, з рибячою оливою, козлячим лоєм, попелом із часнику, яєчним білком чи жабиною ікрою
Коли сонце вбилося в силу, ми сховалися під букові шатра. Увійшли в зарості ясно-пурпурних квітів, що сильно, привабно пахнули. У неперервному гудінні висли над ними дикі бджоли. Високі стебла з кучерявими медовими голівками обважніло відмахувалися від них.
Божі батіжки, сказав старий.
Що? не зрозумів я.
Так їх іменують. Або ще баранячими язичками чи бук-травою. Якщо пити сю траву з рутою, то вчуєш, як від очних яблук відходить лиха кров і в голові ясніє. І биття серця вирівнюється. У нирках вона дробить камінь і виганяє пісок. Для сього добре її заживати зі старим вином і перцем. А щоб прибрати з легень мокротиння й кіптяву, бук-траву січуть із редькою та капустою і запарюють на медовому квасі. Якщо хтось упаде з висоти, забє нутрощі чи дістане забої, тоді її варять у пиві з цикорієм, припутником і тисячолисником. Одним словом, божий батіжок виганяє з нутра всяке стиснення. Запарений із сіллю, затягує переломи, тріщини черепа. Боїться його химородна нечисть, навіть гаддя обминає, а миші казяться. Зате людську натуру, навпаки, упокорює й згладжує. Прадавня трава, стара як світ, як сі буки сиві, що стережуть приземну тайну Ну от, і моя душа причастилася її кротості. Тильним боком долоні, щоб не дряпати мозолем, дід погладив ніжно-пахучі колоски цвіту. Я помітив, що гранчасті волохаті батіжки стебел, похитуючись, не відганяють бджіл, а, навпаки, ніби подаються їм назустріч.
Зривай ті, з яких злетіла комаха, радив старий. Раз далися пчолі, значить, готові й у наші руки.
Запахущі снопи ми увязали за плечима й вийшли на дике поле. І в порослих шанцях під жабяче голосіння копали просвирник. Ріс він ріденькими групками, височезний, з оксамитовою опушеністю і соромязливими квітками, схожими на мальви. «Агов, красні жінчовки!» голосно привітав їх мій супутник. Мені він надламав якусь рогачку, а сам підкопував уламком кістки. Коли я натякнув, що з лопаткою чи ножем робота пішла б скоріше, коротко пояснив: «Корінь не гідно ранити ножем».