Та що там? по-дорослому озвався хлопчик. У нас її повний колодязь. Нікому й пити. Федьо в армії, мама у своєму клубі до вечора, а няньо десь у Казахстані ізслизся. Найшов собі якусь там.
Такою водою досить губи змочити і можна йти далі, знаючи, що вже не помреш, сказав старий, пригортаючи до грудей жбан, як мати дитину.
Та що там? по-дорослому озвався хлопчик. У нас її повний колодязь. Нікому й пити. Федьо в армії, мама у своєму клубі до вечора, а няньо десь у Казахстані ізслизся. Найшов собі якусь там.
Хлопячу сорочку відтягувала донизу строката шеренга значків напевно, туристи нагороджували його за смачнющу воду. Я не мав чим поповнити його колекцію. Дістав із кишені баночку згущеного молока, що завалялася в моїх пожитках, і простягнув хлопчикові.
Не треба, махнув той рукою, оглядаючи свої босі ноженята. У нас корова.
Це до чаю, сказав я.
Ми чай не пємо, ляснув ґедзя на коліні.
Тоді з водою.
Таке скажете з водою, розгублено глянув спочатку на мене, потім на діда.
З ворини огорожі запіяв, аж затрубів, перістий когут. Малий погрозив йому кулаком:
Ану заціпни дітвака розбудиш!
Та півень непокірно потряс клаптями бороди й роззявився для нового кличу. Тої миті старий моторно підбіг до нього з піднятою пучкою. Когут завмер як зачарований. Пальці наблизилися до дзьоба й стисли його. Друга рука вхопила крило й перевернула птицю навзнак у траву. Якусь хвильку дід подержав біля її очей два пальці, доки півнячі повіки вяло не замкнулися. Тоді спокійно одійшов.
Хлопчина аж захлинався від подиву:
Дідику, як ви то зробили? Навчіть і мене. Може, й малого так можна зацитькати, коли не перестає ревати?
Ні, хлопче, людську душу не гідно зацитькувати. Най плаче, коли їй кортить
І ми далі пішли білою дорогою, повз покинутий тартак. За хвилину я оглянувся. Хлопця вже не було. Бляшанки з молоком, яку я поклав на лавицю, теж.
Мені ще ніколи не доводилося ходити такою білою дорогою. Колія скамянілої білосніжної глини, мовби розсипана в давнину чумаками сіль, горбкуватими габами пливла у сосновий бір.
Се гріх топтати таке диво боканчами, мовив старий і направду сів розшнуровувати взуття. Такі дороги, видати, і в рай ведуть
Ми перекинули звязані черевики через плече й пішли далі, обминаючи босими ступнями руді їжачки шишок. Ліс дихав нам в обличчя могутніми зеленими грудьми. Дерева розступалися неохоче. Під їхніми густими, майже фізично відчуваними тінями приходили такі ж густі, якісь первісні спокій і впевненість, що ти незнищенний у цьому світі.
Невдовзі трапилися нам два блюдцята калабаньок із дощовою водою. Одне з них висхло до кавової гущі, у якій останні години доживали напівсонні пуголовки. Друге, набагато повноводніше, не було заселене цими створіннями.
Старий укляк на коліна і з усмішкою примовив:
Небо, подай дощу сим бідолашним жабячим дітям!
Дістав гострого плитяка й обіруч прорубав у задубілому ґрунті канал від одної калюжі до другої. Коли мутна жижа заповнила по вінця пристанище пуголовків, він загородив його глиною впереміш із глицею, наче маленькою греблею. І витер руки об папороть, не зриваючи її.
А потім ми лежали на ліловому простирадлі чебрецю під руїнами старезної каплиці. Заплющені повіки просвічувало сонце, і гілка шипшини, що звисала над головами, здавалася тілесно-рожевою, наче морські корали. Світ заціпенів у полуденній дрімоті, навіть тиша заснула, тільки зрідка тривожив її ревінням літака самотній джміль.
Гарно тут, видихнув я в напливі розчулення.
Тут кінчається суєта й дихає ґрунт і доля. Богоприсутній світ.
Біля струмка я зірвав жмутик квітів. Вони майоріли здаля ці живі іскринки в зеленому мареві розімлілого лугу. Ясно-фіолетові квіти росли то тут то там у гордій царській самотності.
Центорії! прошепотів дід, наче голос міг сполохати їх. Тепер се рідкісні квіти. За мого дітвацтва їх було рясно, і ми оберемками носили центорії до жидівської корчми. Там за них нам насипали в жменьки цукру. І ми злизували жовті крупинки довго-довго, і на ніч не мили рук, аби й завтра долоньки здавалися ще солодкими. Мені й дотепер ся диво-квітка пахне мелясовим цукром.
Цікаво, чому її так назвали центорія? спитав я.
Може, від слова «цент» пелюстки якраз сантиметрові, розмірковував він. А може, тому, що вона горда й неприступна, як римський центуріон
На сонцежарі зірвані квітки, як стомлені метелики, склали крильця-пелюстки. І ми рушили, щоб заховати їх у вільгій свіжості лісу. На пахучій траві після нас залишилися гарячі відбитки тіл. «Чебрецеві саркофаги», відмітив я про себе. До мене знову поверталася потреба словоскладання.
Більше по тому мені не траплялося в житті білих доріг. Хтозна, чи й згадав би я оту нашу мандрівку, якби не знайшов тепер у своєму зошиті між сторінками засохлу бліденьку центорію. А поряд записані слова радості, почуті від свого супутника: «Життя минуще й тлінне, усе колись доведеться покинути. Залишаться лише спіймані миті щастя. Так, як зараз»
Лугові броди
Уранці він покликав мене у «свої броди, на гостину до хащі». Себто до лісу. За садами, де починалася лугова воля, він роззувся й поклав шкарбуни в наплічник. І врочисто виголосив: