А ви? запитую Ержі-нейні. Ви смерті не боїтеся?
Я з нею майже кожен день, посміхається своїми вицвілими очима. У мене все давно напароване в скрині. Правда, не знаю, чи знайдеться кому обмити
Сидить на ветхому табуреті й неквапно снує свою невеселу розмову. Спочивають сплетені на животі вузлуваті подагричні руки. Ось і вони, ці руки, знайшли застосування в цьому строкатому світі.
Залиште мертвих мертвим, казав Христос. Але хіба не Він перед смертю обмив своїм учням ноги?..
Богоприсутній світ
Вирушили ми раннього рана, і, коли ввійшли в молоді кольчинські жита, сонце вже чесало колос. Парна мряка розсілася полем, і з-під неї, як з-під теплої вовни, озивалися перепелиці. Ми наче пливли в тих сивих сувоях, що свіжили нам лиця. Ішли легкома: старий із напівпорожнім вицвілим наплічником, я з речами за пазухою. Весь одяг був на нас. Мені ще дісталася помята фетрова крисаня. У ній, та ще й добряче зарослий, я теж скидався на моложавого діда.
Світанкова мар віщує гожу днину, обізвався старий. На Талагія добра надія. Днесь його день. Правда, буде жарота. Видиш, які роси збиваємо?!
Я не тільки бачив, але й відчував до пояса вже був мокрий. Із Латориці тягло сирим лепехом і рибним духом. Вітерець із ріки розвіяв туман і ніби роздув пломінці маків по полю. Я зірвав декілька квіток, що нараз у руці соромязливо склали свої ніжні, як дівочі щоки, пелюстинки.
Горять, як грань, сказав дід. Гейби червлені червецем.
Чим? перепитав я. Червнем?
Червецем. Комашина така. Нею барвили нитки, якими вишивали ружі на полотні.
Таке шитво не вицвітає. Буває, поблякне з роками розшитий рукав, вивітряться барви, а червецевий узор горить собі, як цей мак Збирали червачків червецю лише в червні, тоді їх соки дозрівали до фарбування. От тобі й червень! Може, від того й місяць так нарекли. А може, від черешень, що паляться об цій порі. І гусінь тепер жваво плодиться по садах. І бджолині матки сіють черву Тут гадок много. Легше з липнем чи серпнем.
Червець, пробував і я слово на смак. Може, від нього і червлені стяги?
Еге, і шовкові багряниці, у які вбиралося панство. Навіть сакос, царські шати. Дякуючи барвнику з черваків. Найбільшого ходу здобувся сей промисел за нашими горами, у галицькій землі. Через те купці, що з цілого світу приїздили сюди за крамом, називали її Червоною Руссю. От тобі й червачок! Малий золотник, та цінний.
Червоним колесом спиналося по горі сонце й гнало нас під рідкі шатра підлісків. Обіч тріщала вузька річечка, уже інша тут рухлива, гостра, гірська. Кидала через зубате каміння перлову піну. Старий часто зупинявся, підбирав невидимого в папороті гриба й кидав у рюкзак. Схилявся він, ніби ненароком, над деякими травами, зривав їх. Виходило це в нього легко, прихапцем, добре набитим способом. Його очі справді бачили «щось», миттю вихапували з простору потрібне, а руки зграбно діставали це. Чимось то нагадувало птицю, що спритно добуває личинок із кори. Малорухливий у садибі на Поповій горі, тут він був у своєму питомому середовищі, на приволлі.
Вечеря вже в тайстрі, підбадьорливо кинув мені. Бо я ще не розумів, куди ми йдемо, з чим і за чим.
Далі сонце впливло в чисту просинь і побіліло. І забілило полуденний обшир. Навіть ґрунт під ногами.
Ти коли-небудь ходив білими дорогами? несподівано запитав мене старий.
Я заперечливо хитнув головою. Бо направду такими дорогами ще не ходив. І взагалі, що я знав тоді про дороги?! А тим більше про Путь.
Супісь, докинув мій попутник, як щось само собою зрозуміле.
Ми йшли все вгору та вгору, спираючись на відполіровані дощами жердини огорож. Інколи зі стовпця поглядав на нас гострооким і незалежним поглядом півень, і я боязко обминав той кілок. Деревяні хатки підгірського села стояли так близько одна до одної, що сусіди могли б цокатися з вікон келихами. Як у напівсні, дзвеніли десь коси невидимих косарів. А над церквою, що залишалася позаду, завис білий дим голубів.
Село обривалося ожинником. Біля крайньої хати ми сіли на скрипучу лавицю. Я дістав солдатську флягу, але вона була вже порожня. Очевидно, з вікна за нами зорили жваві оченята, бо тої ж миті, як я в задумі скапував рештки води в шкаралупу яйця при дорозі, на вулицю вистрибнуло хлопя з глеком, ледве не більшим за нього. Щербата глина креші пахла малиною. А вода буває так, що вода, подібно до рідкісних пахощів, несподівано відтворює в памяті давно забуту картину.
Поки я пив, заплющивши очі, згадалося, як ми в інтернаті годували ведмедицю Машу. Її подарували школі ще ведмежатком лісники, і вона дорослішала разом із нами, обганяючи хлопят і дівчаток зростом. Найбільше, памятається, нас розважало те, як Маша розгортала цукерки у хід ішли і кігті, і зуби, і чорна пігулка носа. Але цукерки ми любили теж, а їх було немилосердно мало. Тому до клітки частіше летіли підробки обгорнуті камінці. Маша довго сопіла над кожним «гостинцем» і, коли нарешті виявляла обман, починала сумно чухати себе за вухом. А ми дружно сміялися
Такою водою досить губи змочити і можна йти далі, знаючи, що вже не помреш, сказав старий, пригортаючи до грудей жбан, як мати дитину.