Його не викликали ні на ранковий, ні на вечірній апель, тому й снував туди-сюди сам по собі. Дрібний, верткий, побігущий, він випорскував там, де можна було чимось розживитися. Треба бути повсякчас у русі, ніби маєш якийсь заданий урок. І якщо ти поза блоками й не лізеш в зуби наглядачам, то нікому до тебе немає діла. Хоча ні, був один чоловяга, що косував яструбиним оком на Йонка. Він мав хижо заломлений ніс і затяте поросле підборіддя. Старший над замітачами кликався Бандьора. Раз, коли хлопець визбирував картопляні лушпайки, важкий черевик-деревяник здавив йому руку.
«Хочеш дочасно здохнути? процідив крізь щербаті зуби Бандьора. Нічого не підбирай із землі, ця проклята земля отруєна на лікоть углиб. І не мотлош трупів щодругий із них тифозний Ти, бачу, цуганг, літаєш вільним духом. Твоє щастя, але поглядай, бо крила борзо обламають. Тут кожен має мати знак, інакше загримиш у штрафкомандо. Німаки люблять порядок. До дитячих блоків не прибивайся, там пуста пайка і слабим дають смертельний укол у серце. У котельню теж не лізь, бо там можуть зїсти. Спечуть і зїдять, як барана. Можеш бігати собі й далі, та приший на груди вінкель. Тільки не жовтий жидівський, бо з ним допадеш найтяжчої праці, де не протягнеш і місяця. Ліпше приший собі чорний цим позначають набрід із цілого світу. Їх бють, але поки що не нищать».
«А у вас латка червона».
«Таку тобі не треба. З червоними звідси виходять лише димом. Хоча не відомо, скільки й тобі ще бігати з такою мармизою рейхсдойчі не люблять незугарне. А самі потвори з потвор. Та губи пусте, добре, що маєш ще цілі зуби, не вибиті, як у мене. На, закуси», чоловік простягнув окраєць.
Йонко відщипнув крихту й кинув під язик. Він не поспішав перемелювати хліб зубами, бо давно не мав у роті такої смакоти.
«Вуйку, тут можна вижити?»
«Там, де люди, усе можна. Чоловік не Бог, його можна обдурити, улестити, залякати, підкупити. Кожному своє, як кажуть тут. Коли затвердне серце, буде легше. Але затям собі дві речі. Де б ти не був, ти дома. І немає більшого страху, ніж сам страх. А якщо з тобою Бог, то кого й що боятися?!» грубо порубане морщинами й шрамами обличчя скривилося в подобу усмішки.
«Вуйку, чому ви дали мені хліб?» не втримав подив Йонко.
«Дав то й дав, відбуркнув той неохоче. Нині я тобі дав, завтра ти мені, якщо матимеш. Але не чекай, щоб тебе живосилом запхали в ярмо, приставай сам до якогось діла. Робота хліб найде».
Йонко попросив собі віник. Підмітальники не надто голодували, у смітті завжди щось та знайдеться. У роздягальні, куди заводили новоприбулих, Йонко знайшов перстень із самоцвітом. «Потягне на пять пачок сигарет», прицінився Бандьора. Ціле багатство! Сигарети мінялися на все. За дві давали голку, за три довгу нитку, за пять четвертину буханки. Бандьора мав знайомого капо, якому довіряв обмін. А харчі ділив на всіх. Дещо передавали й жінкам, яких тримали на юшці з брукви. Хлопці прихитрялися просунути через дріт не лише їжу, але й погладити кволі жіночі груди. Табір убивав душу, але не молодість тіла.
Йонко запитав когось про Бандьору. «О, то клятий вояка. Бив і поляків, і німців, і руських. Бандерівська кість». Той перейшов не одну тюрму й не один табір. Чув людей на дух. Мав і тут ворогів, передусім польських шовіністів. Гатив їх камінними кулаками. Хоча серце мав лагідне. У вільну часину мугикав собі щось під колючками вусів: «Там татари полон женуть Один полон з діточками, другий полон з жіночками, третій полон з дівочками»
Якось їх погнали копати рів для водогону. На чотири метри глибини. Піщана земля осипалася. Ті, що приймали нагору пісок, зірвалися в яму вєдно з насипом. З ними і Йонко. Та його лише причмелило, а Бандьору з іншими девятьма небораками, що були насподі, прибило на смерть. До воза його тягли аж троє «музульманів». Так називали в Аушвіці старожилів, висхлих на тріску, з жовтою, як старий віск, шкірою. Мертвий Бандьора виглядав ще більш поважним, грізним. Може, тому, що лише смерть тут ліпила на обличчя спокій. А спокій є вираженням сили.
Так Йонко залишився без найменшої опіки й пустився напропалу в нетрі табірної юдолі. Кожен день кидав йому в очі скалки вражень, що глибоко пороли беззахисне, незвикле серце. Та й хіба до такого можна звикнути?! Навіть памятаючи головне тутешнє правило: «Май завжди відкриті очі й вуха (у Йонка був відкритий ще й рот), але замкнене серце. Не допускай у нього ніяких жалощів і мякості».
Він не послухався ради підмітальника й закрався до котельні, ближче до тепла. Принишк за димарем і все бачив, і все чув. Була ніч, і Йонко, холодіючи тремким тілом, шептав собі, що це сон. Але то була явність, моторошна й дика. З-під колод витягли дірявий міх, а з нього тіло дитини без ніг. Ноги були відрубані. Тепер вони пластували тулуб. Ніж був тупий, і чоловік лаявся по-іспанськи. Інші четверо підсміювалися. Розрубані кусні розклали на залізній лопаті й запхали в піч. Дверцята не причинили, і скоро приміщення наповнив дух печені. Так пахла вдома смажена материна гуска. (З того часу Йонко гусятину не їв.) Прийшли ще троє. Кочегари товпилися коло печі, щоб першими вхопити поживу. Ледве не билися. Дитинча було худе, і кожен, мабуть, виглядав собі жирніший кусень