Зростав малий верховинець при корчмі й нахапався гендлярства. Та так, що в суботній день Мошко перекладав крамарство на нього. І торгував він, як великий, строго ведучи рахунок, не даючи нікому попуску. Та дорослі хлопці збивали його з пуття. «Йонку, випий з нами». «Нє, горілка гірка». «Ми тобі угорського вина заплатимо. З Токаю». Вино було солодке й липке, та все одно стікало крізь розщелини губів за комір. А хлопці з дівками потішалися. Доки Йонко не прихитрився ссати пахучий фурмінт соломинкою. Це його й погубило. Питво, коли тонко цідиться, нараз у кров попадає і оглушує хмелем. Либонь оте дітвацьке смакування і втягло його. Хоча хто знає, що кому на планиді розписано? Горе не заїдають, а запити його можна.
Зростав малий верховинець при корчмі й нахапався гендлярства. Та так, що в суботній день Мошко перекладав крамарство на нього. І торгував він, як великий, строго ведучи рахунок, не даючи нікому попуску. Та дорослі хлопці збивали його з пуття. «Йонку, випий з нами». «Нє, горілка гірка». «Ми тобі угорського вина заплатимо. З Токаю». Вино було солодке й липке, та все одно стікало крізь розщелини губів за комір. А хлопці з дівками потішалися. Доки Йонко не прихитрився ссати пахучий фурмінт соломинкою. Це його й погубило. Питво, коли тонко цідиться, нараз у кров попадає і оглушує хмелем. Либонь оте дітвацьке смакування і втягло його. Хоча хто знає, що кому на планиді розписано? Горе не заїдають, а запити його можна.
Він і запивав. Чорно запивав. І коли йому казали, що голову має золоту, а горло діряве, сміявся: «Душа міру знає випє і спочиває».
«Господи, дай його душі хоч там передих, невміло сотворяв старий молитву для батька. Прости йому гріхи цього світу й дай спочивок у засвітах»
Жиди приодягли Йонка, підстригли, справили йому чоботи. Брали з собою і в город, коли вибиралися в хедер чи синагогу, і на купелі в Тереблю. Живою тінню метлявся він коло них: Йонко те, Йонко це, Йонко там, Йонко тут Хлопець служив їм віддано й справно. Хоч і не знав за що. Як собака, котрій досить лише відчуття, що вона потрібна.
Ударила війна. Євреїв гнали в гетто до Мукачева. Йонко теж тюпав із процесією, тягнув на собі їхні клунки. Коли сідали на перепочинок, бігав за водою, збивав куряву зі святочних сардаків. Чомусь усі вирядилися, як на празник. Мабуть, міркували, що це остання їхня парада в житті. У Мукачеві перед мостом загородили з двох боків вулицю, туди й пакували євреїв із цілого краю. Йонка за браму не пустили. Але він уночі знайшов лаз і прибився до своїх. Люди спали покотом по ремісничих робітнях, у конюшнях, а то й під липами. Коли сіявся дощ, тиснулися до мурів.
Воду привозили їм у бочках із Латориці. Ледве вистачало на пиття. Прихоплені з собою харчі теж скінчилися. Мошко давав Йонкові гроші, щоб той через лаз вибирався в город. Приносив молоко, сир, яйця, рибу й садовину. Те, що не зїдали, міняли поміж своїх на коштовності. Мошко й тут гендлював. І дуже вдало. Бувало, що Йонко за ніч обертався з ношею двічі-тричі. А Мошко те боржій спродував. Крамар, що комар, де сяде, там пє.
Потайний лаз виходив у густий вербник над Латорицею. Хлопець божився, що виведе їх. Якщо яму пробрати, то пролізе й найтовстіший. Дівоцтво рвалося, та Мошко зацитькував їх: «Не тріщіть, сороки, бо переломите мені торг. Люди золотом платять. Ліпше зоріть за женихами тут є з кого вибрати. А із золотом ми й у Європах не пропадемо».
Мадярські гонведи оберемками розносили цидули: «Панове, вибачте за тимчасові незручності. Дотримуйтесь порядку й зберігайте спокій. Беріть із собою все найцінніше. Це можна буде покласти в банк на проценти. До кінця війни ви будете жити в зручних оселях, матимете добру роботу й культурний відпочинок. А після самі виберете собі країну для проживання»
Вірили тому не всі. Йонко запримітив, як старий рабин крадькома запхав у дупло залізну карнавку. Уночі він витяг її зі сховку. Там були монети, персні й ланцюжки. Без роздуму віддав це добро на зберігання Мошкові. «Йонку, прорік той урочисто, це буде твоїм уділом у моїй маєтності. Віднині ти мені не слуга, а приятель. А якщо приймеш обрізання, дам за тебе одну з доньок. Котру сам вибереш. Не подивлюся на твою ваду. Бог чує моє слово». Йонко сміявся. Він завжди сміявся, бо мав такий рот. І служив їм далі.
Люди жили тісним, здушливим гуртом. Їли, що вдалося купити в сторожі, молилися, плакали, умивалися росою з листя, стояли в черзі до єдиної вбиральні, обтягнутої брезентом, молоді кохалися по закутках. Одної ночі під виття сирени всіх почали пакувати на машини. Йонко наміщав клунки й скрині. Приліпившись до кузова, доїхав до вокзалу. Тут чорніли ямами дверей товарні вагони. Щоб посадка проходила швидше, людей підганяли багнетами. Йонка відігнали, бо не мав на грудях нашитої звізди Давида. Та він у тій колотнечі колесом закотився в сусідній вагон.
Йонко, як вірний пес, не мислив свого життя без господарів. До того ж із ними був і його скарб, а може, і його майбутня жона. Може, його доля їхала в передньому вагоні, то як він міг залишитися тут?! Доти він устиг обмовитися Шпрінці (вона таки була йому до дяки) про намір її батька. Та дзвінко розсміялася: «А як ти будеш зі мною цілуватися зубами?» Це охолодило його. У Шпрінци були повні, гарно окреслені губи. Чисто, як перестиглі вишні. Коли він дивився на них, то не думав про свої, точніше про відсутність їх. Якось не думав, що для любові конче потрібні вуста. Йонкові тоді йшов пятнадцятий рік.