Вовки виринали, як мана, без найменшого шуму, і темними тінями сунули на залиту місячним сяйвом галяву. Хтось міг подумати, що це хитається понад землею ялинове гілля. Лише не дідо. Він спускав гачок раз, удруге і сірі бунди вовчих тіл підкидало вгору й пластало на землю. Бувало, дідо навпомацки встигав перезарядити, блискав новими двома спалахами в гущавник і звідти долинало скигління підранка.
О, як страшно звучить голодна вовча пісня в тиху морозну ніч! Якось одного вовка з простреленими задніми ногами вони нагнали на лижвах, обтягнутих оленячою шкірою. Бігли кривавим слідом добру версту. Вовк обернувся на кроки й оскалився. Ікла в нього теж були криваві, а очі темніли колючою злобою. Лише тепер малий збагнув, який це страшний звір.
«Переярок, пояснив дідо й мяко скомандував: Візьми палицю й підійди до нього». Онук на задеревянілих ногах ступив кілька кроків. «Удар його!» Здригаючись тілом, ціпеніючи кожною кровинкою, той підняв ціпок і опустив на звіра. Вовк перехопив його й смикнув до себе. Малий устояв. Але палиця обламалася в зубах-терпугах. «Спробуй ще раз, наказав дідо. Звикай бити першим».
Десь за четвертим разом малому таки вдалося гепнути вовка по черепу. Той загарчав з подвоєною люттю, розкидаючи кігтями сніг. «А тепер пішли геть», сказав дідо. «Як? А з ним що буде?» «Свої докінчать і зжеруть. А з його мясом переберуть і твій запах. Запах переможця й хазяїна цього лісу».
Вовки різали овець по літнівках, тягали з череди телят, мотлошили птицю, а взимі брали з дворів і собак. Люди з тихим відчаєм ішли до Микули. Та вгадати, коли й де вовки проявляться, не міг і він. Тому знаджував їх сам. По вовчих проходах привязував до дерева курку чи гуску, а бувало, і козу. І дочікувався вовків у сховку проти вітру. Траплялося, що вони прихитрялися вхопити здобич без його пострілу. Тоді дідо кумедно морщив ніс і казав: «Ну от, лишили нас, як раків на мілині»
Вовки довго вивідували надійність приманки, хоча коза собі звично паслася. Довгі, як циганська дорога, осінні ночі на зароді не розхолоджували ловецької терплячості. Дідо свого дочікувався. Як злодії з хащі, висувалися сіроманці й недовірливо підступали до доступної живини. І дідо їх зустрічав жаканами. Клав нараз двох у ряд. Бо знав вовчий норов: голова звіра лише повертала в якийсь бік, а вже на пядь-другу спереду зустрічала її дідова куля. Інші особини з ляку не знали, куди втікати. Це й потрібно було дідові. Однаково точно цілив він як межи очі, так і в хвіст.
Порятовані хижаки не скоро сюди заявлялися. Та другої ночі дідо чекав їх уже в іншому скрадку. Так за тижні два він добряче проріджував зажерливе кодло, а вціліле охвістя заганяв далеко в пущі. І рік на межигірських схилах був спокій. Діда вовки чули й боялися. А оскільки той радо водив за собою й онука, то, може, і його остерігалися. Хоча даремно, бо старий надалі не чинив їм ніякої шкоди. Не підняв жодного разу цівку рушниці, як би його не вмовляли.
Він, онук свого діда, пізнав силу іншої зброї, незмірно надійнішої, ніж дурна куля. «Звір вчує твою нутряну силу навіть беззбройного. А ще коли в сувязі з нею мир у твоїй душі, звір відступить. Поважай силу й лісове право звіра і він поважатиме твою силу й твоє право. Тоді ти для нього теж повноцінний звір, насельник дикого простору, а не крихка людина, що несе в собі страх, підступ і недовіру». Так учив дідо Микула, чоловік-світован, що перейшов пекло людської бійні й молився на схилі літ місяцю, грому, дереву, каменю і Ріці.
Він читав ліс, як хтось читає книги.
Про хід звіра йому давали знаки сороки й кедрівки, на це вказували віддалені вершки трепет і чутливе листя папороті. Недарма дідо називав себе «сином папороті», показуючи долоню зі схожим відбитком ліній. Він називав звірячі сліди «набродами» й хмурився чи сміявся над ними, як над захопливим письмом. За слідами снував неймовірні здогади, що тут сталося за день. За химерними петлями на снігу вгадував, скільки тут бігало зайців і як вони перехитрували лисицю. Дід стріляв у птиць «на підслух» і з десяти поціляв девять. Помічав на деревах зарубки десятилітньої давності, угадуючи, куди й до чого вони ведуть. Босою ступнею чув підземну воду, передчував дощ і засуху, заклинав гаддя й знав зілля, яким віднадити мишву і мошву. Він до пса говорив «чоловіче», а свого коня Воронька називав братчиком. Той незмінно пасся на волі і з покликом господаря сумирно ставав під уздечку
Здається, дідо Микула нічого не боявся ні на цьому світі, ні на тому. Хіба одного вмерти не в лісі, а в постелі, за що інші ревно моляться. І так воно й сталося. Бо думати треба про те, що хочеш мати, а не про те, що не хочеш.
Мураха в бурштині
Уродився він калічкою із заячою губою. Казали, коли мати ходила з ним у тяжі, то присіла в потребі під кущ а там заєць спав. Ріс хирявим, бо молоко з цицьки стікало двома струмочками долі, мало що в його черевце попадало. Кволий тільцем, зате головатий. Сама голова важила як тулуб. І ніс мав довгий, як три тижні. Може, за це й признали його жиди за свого. До сокири й косовища не мав сили, а служити на прихваті був гораздий. Батько його пропив у Мошка і корову, і царину, і гаті на собі. Віддав сина в прислугу. Нарубати дров, напалити, розсіяти по грядках попіл, зібрати садовину, натовкти горіхів, вигнати птицю. І жиденята любили його, веселого дітвака із заячим писочком. Чи був у гуморі, чи ні а твар його весь час сміялася. Так коло жидівських дітей і сам навчився читати по-їхньому. Його вже тоді звали Йонко-жидик.