Не пригадую вже, як я відбув молебень і повне відпущення, бо очима невпинно оббігав довкружні схили, шукаючи печеру таємничого ченця. Він і цього разу не вийшов до прочан, а до нього самого йти, казали, не вільно. Проте я пішов. Пішов навмання. Щось вело мене. І вивело на крихітну галявку в заростях черемхи, що дурманно пахла. Біля кадуба під корчуватим ясенем сидів дід у довгій сірій сорочці. І обличчя його було сірим, і волосся, і босі ноги, що втопилися в кропиві. Лише очі світилися блиском мокрої сливи. Він не здивувався моїй появі.
Ходь сюди. Кого тут ськаєш?
Уова-а-а, лячно прогугнів я.
Мене? засміявся старий (як він здогадався, що я виповів?!) Та я сам себе шукаю вісімдесят літ і не можу знайти. Ану кажи, нащо тобі здався тлінний дідо?
Неаоувау-у-у.
Не знаєш? Відки ти?
Меоажиеареоа-а-а.
Ого, то ти проступав девяносто верст, аби вздріти мою конопляну бороду? І так вона тебе напудила, що зі страху прімкнув язик.
Я мовчав. Збіглий піджак так перетис мені груди, що я не міг набрати повітря для нових слів. Яких там слів?.. Але диво старий мене розумів. Ліпше розумів, ніж мамка. Він зняв з мене закоцюблу одежину й кинув у траву: Нащо брати на себе лишній тягар? А тепер роззуйся. Я здер із себе обувку. Із шкірою здер. Ноги були страшні сині, набряклі, кров запеклася на них. Схимник став на коліна, зачерпнув долонею із джерела й став обмивати мої рани. Я тремтів, як щиглик у сильці. Коли обмив, обережно обсушив їх подолом своєї сорочки.
Нічого, сі ноги вибрали добру путь. Ти прийшов куди треба. Ти дома, синку.
А-а-аонеагоувоареу-у-у.
Що, ти не говориш? Тут не треба говорити. Тут моляться. А молитися можна беззвучно. Можна й губами не ворушити. Для сього доста серця.
Так я осів у монастирі. За два дні прилетіла мамка. Вона не сміялася й не плакала. Очі її були сухі й порожні, випиті безсонням. Я чув, як монах сказав, виряджаючи її: Най дітвак оббудеться, спочине душею. А там Господь укаже йому місце. Він чує і німих, Йому добрі всякі. Моя мамка, що доти не відпускала мене з двору, мовчки хитнула головою. Погодилася. З часом ця її згода помогла мені глибше пізнати великість материнського чину Богородиці.
Отець Іриней майже ні з ким не зносився, а мене підкликав часто. І казав: Каліки не родяться, а робляться. Ти здоровий, як оріх. А що слова не промовляєш, то се радше благо, а не біда. О, як би я радо з тобою сим помінявся! Не мордуй уста і язик, промовляй душею. Се головніше.
Але я, отче, хочу й говорити, болісно мимрив я.
Тоді співай.
Ауоях-х-х?
А так, як соловей співає. Хто його, сірячину, учив? А він співає. І, гадаєш, робить се з великої радості? Овва, у нього горлечко таке тоненьке, що зі сну пересихає й злипається. То він пє ранню росу й продирає горло. Для нього се мука, а нашим вухам благодать. Співай, синку.
Я й співав. Ішов у хащі й хрипів, як ранений ведмідь. Пташки мовкли зо страху. Якби почули мене люди, подумали б, що сплив із розуму послушник. І чим більше я надривався і втомлював голос, тим чистіші виривалися звуки. Мені відкрилося розуміння, що муштрувати треба не лише горло, а й усе тіло. Я щоднини біг на гору, купався в потоках, пив студену воду, спав у верболозах. І придивлявся до соловїв, котрі мали мене вже за свого. Дрібна, сірява боязка пташина Вона ніби соромиться свого співочого дару. Удень її не побачиш, лише вночі або під ранок. Фурр-фурр, низько бере перші ноти, прочищаючи сонне горлечко. Далі звук піднімається, стає ніжнішим: Тік-тік, тік-тік тюві-тюві ті-ті Слухаєш і розумієш, що нічого на світі не існує для соловя, крім його голосу, його пісні. Так сповна віддається цьому»
Я й співав. Ішов у хащі й хрипів, як ранений ведмідь. Пташки мовкли зо страху. Якби почули мене люди, подумали б, що сплив із розуму послушник. І чим більше я надривався і втомлював голос, тим чистіші виривалися звуки. Мені відкрилося розуміння, що муштрувати треба не лише горло, а й усе тіло. Я щоднини біг на гору, купався в потоках, пив студену воду, спав у верболозах. І придивлявся до соловїв, котрі мали мене вже за свого. Дрібна, сірява боязка пташина Вона ніби соромиться свого співочого дару. Удень її не побачиш, лише вночі або під ранок. Фурр-фурр, низько бере перші ноти, прочищаючи сонне горлечко. Далі звук піднімається, стає ніжнішим: Тік-тік, тік-тік тюві-тюві ті-ті Слухаєш і розумієш, що нічого на світі не існує для соловя, крім його голосу, його пісні. Так сповна віддається цьому»
«А чи знаєте, хто в соловя найбільший ненавидник? несподівано для себе встряв старий. Сорока. Велика заздрісниця. Ця не дає соловю спокою. Головне аби винадити його з кущів, а тоді дві-три сороки насідають на маленьке потятко, скубуть його на льоту й тиснуть до води. І топлять. Сорока зла і хитра птиця. Для мене, лісового чоловіка, вона є другими вухами. Найперші звістки від сороки. І великого звіра вона супроводжує, дає йому знак Та я вас, перепрошую, перебив. Кажіть далі».
«Я й кажу: всяка пташина має свою приналежність і свою цінність. Як і людина. Соловї навчили мене говорити. З напуття отця Іринея. Він розповідав, що в давнину був чоловік, який також народився недорікою. Та дуже хотів бути красномовним, повчати людей. Брав до рота камінці й так провадив свої бесіди з морем. Цілими годинами вправлявся, день при дні. Доки звільнений язик у порожньому роті не почав йому підкорятися Так і я чинив: і камінням набивав рот, і травою, і ялиновою смолою. І слова через ці перепони проціджувалися, помалу вирівнювалися, а голос набирав дзвінкості. Думка пє воду, а терпіння мед. Не бійся нищоти своєї, казав мені монах. У немочі наша сила, учив Ісус. Як це може бути, отче? дивувався я. Безсилля наше спирається на терпіння. А воно переливається в досвід. Досвід учить нас витривалості. А витривалий стійкий і відважний. Чия відвага того й перемога.