«Я знаю, що ти не спиш, сказала жінка. Повернися на інший бік».
Він розплющив очі й побачив у неї в руках баночку.
«Хочеш присипати рану сіллю?»
«Хочу змастити її. Це мазь, яку навчила мене заколочувати баба».
Він повернувся на бік і принишк. Насторожено чекав торку, як удару блискавки. Її пальці вгадали в темноті рану й лягли на неї кульбабовим пухом. З них скапувала олива й холодила запалене тіло. Доторки були уважні, милосердні, але й збудливі. Він розмяк, віддався тим рукам на солодку поталу. Біль ущухав, та повставало щось інше, з сутемних нутряних глибин, темне й непогамовне.
Він розплющив очі й побачив у неї в руках баночку.
«Хочеш присипати рану сіллю?»
«Хочу змастити її. Це мазь, яку навчила мене заколочувати баба».
Він повернувся на бік і принишк. Насторожено чекав торку, як удару блискавки. Її пальці вгадали в темноті рану й лягли на неї кульбабовим пухом. З них скапувала олива й холодила запалене тіло. Доторки були уважні, милосердні, але й збудливі. Він розмяк, віддався тим рукам на солодку поталу. Біль ущухав, та повставало щось інше, з сутемних нутряних глибин, темне й непогамовне.
«У тебе тіло, як у коня, сказала жінка. Дуже сильне й зграбне».
«З такою роботою й копита можуть зявитися», мучно всміхнувся він.
«Я не хотіла тебе образити. Ти справді схожий на породистого жеребця. Я таких бачила маленькою в Сиготі. Запряжені в бричку пана бургомістра».
«Я не ображаюся Ти мене гоїш».
«Я тебе скалічила».
«Пусте. Просто цапа треба було вирівняти на всі чотири лаби. І так ставати».
«Я навмисно впала».
«Як це?.. Чому?»
«Я впала у твої руки. Я цього хотіла й дістала своє. Тепер ти в моїх руках. А я свої руки знаю Погана я жінка, глупа, блудна Та що маю робити? Ніколи я ще так чогось не хотіла. І мені все одно, чи хочеш цього ти. Досить того, що хочу я. І мене це бажання палить. Чуєш?.. Не дай мені згоріти», вона дивилася не на нього, а кудись угору, і місяць студив у її очах страшний загуслий спокій.
Він простягнув руку за її шию й витяг гребінь холодне волосся впало йому на груди лоскітною зливою, затуливши світ і його самого в цьому дивовижному світі.
«Не бійся, я чиста жінка, видихнула вустами в уста. І милася тільки що».
«І я купався з кіньми».
І все. Більше вони не розмовляли. Вона не дала йому розтулити рота. А він і не поривався. Вони любилися в тиші й наосліп. Лише коли підсушена папороть спалахнула вогненним стовпом, старий побачив над собою мідно-тугі груди, вологу шию, й такі ж вологі розгублені очі, і ненаситні губи в судомі солодкого болю. Навіть коні повернули свої здивовані морди на цей вихоплений з ночі образ. Підгоєна рана була розятрена її нігтями, але він не стогнав плакала вона. За чим? За розтоптаним самолюбством, за гіркотою самоприниження, за втраченою волею в чужому стійлі, за пустими вчорашніми днями і пісними ночами?.. Ніколи не дізнається він, за чим ридала ця розкішна жінка на вершині їхнього гріховного злиття.
Дрімали потривожені гори, лежали мертво пошрамовані плаї, стояли понуро дерева, очікуючи завтрашнього присуду. Вичахла без уваги ватра, а вони горіли й далі, спалюючи одне одного. «Дай мені згоріти дотла», молила вона в знетямленні. Усі жінки в чомусь однакові: у бажанні бути любимою і єдиною бодай на мить. Навіть під чужим дахом. Хочуть поєднати рай із пеклом. А так не буває. А якщо й буває, то лише на короткий час. І лише для одного. Бо завжди комусь рай, а комусь пекло.
Відтоді ночі дніли для них без кінця-краю. Старий дочікувався першої вечірньої зорі, як колись у дитинстві різдвяної. Дочікувався, як хворий ліків на рану. Бо розбурхана пристрасть та ж хвороба, лише з болем солодким. Удень вони не стрічалися поглядами, приберігали їх на вечір. Ілена сміялася до інших, лукаво грала очима й тілом, глухо обтягнутим уборами, аби приховати сліди нічного шаленства. І лише він знав про природу зворушливих синців під оксамитовими очима. Очима, ще не допитими до дна.
Вони майже не розмовляли. Навіть уночі. Про що їм було говорити? Якось він насмілився запитати, чи вона вільна. «Нащо це тобі? здригнулася. Не тягни в душу зайве. Тобі добре і край!» Іншим разом Ілена запитала, яка страва йому найбільше смакує. «Гаряча», відповів він. «Ти маломовний. Мовчуни невтомні в любові А своєю найкращою стравою я тебе вже пригостила», сумовито сказала вона. Уночі Ілена була іншою. Мабуть, справжньою.
Так вони мовчали одне при одному, хоч це мовчання не було обтяжливим. Бо мовчали не кожен про своє, а про спільне. Про те, що їх єднало і розєднувало. Хоча, бувало, на гребені заласся вона гортанно щось шепотіла по-румунськи.
«Кого ти кличеш?» запитав якось він.
«Бога. Я дякую йому».
Його дивувало: сільські жінки пахнули кухнею, димом і молоком, а ця пряними трунками й незнайомими квітами, що перебивали пахощі дозрілої літньої ночі. Так пахли згодом напої з диковинних пляшок Аркадія. І так же незвично пянили. Розум ніби при тобі, а думки з голови кудись звітрилися. Кудись попливли сивими серпанками поміж зорі. Поклавши їй голову на твердий, як бубон, живіт, він праг, щоб ніч не кінчалася.
Цей угар тривав десь місяць. Достатній час, аби вситити потяг і розгледіти одне одного краще. Аби спробувати зрозуміти, що їх звело. Можливо, якось спізналися їхні зголоднілі тіла? Спізналися в таємничій чулості, що можуть обдарувати одне одного водограєм люботи Тіла, але не душі. Щодалі частіше він запитував себе: що його ріднить із цією жінкою? Що, крім по-злодійськи вкраденої ночі тілесної радості? І чим вона краща за його Калину?