Усе це випічка домашнього роблення. Але верховинці зчаста днюють і ночують у горах, у вівчарських стаях, на просіках. Там обходяться попелюхом. Замішувалося тісто на сироватці чи киселиці, і коли дрова у ватрі перегоріли, загрібали його в грань. За півгодини попелюх готовий. Щоправда, на нього налипав шар попелу, але нічого: верховинець за життя має зїсти свою мірку попелу. Зате де б не був, він був наче дома, бо мав при собі головну домашню їжу хліб. Так же, як і попелюх, випікалися й налисники, лише тісто загорталося в капустяний лист.
Добре, якщо хліб був щодень, за що ревно молилися. А скільки родин мали його лише на празники! Святочні роди хліба. Ота ж великодня паска чи різдвяний корачун. Або юрівник. Його пекли з того ж пшеничного борошна, але сплітали в кругле перевесло. Після освячення вішали під образами, щоб дочекатися ярювання. І коли щасливо обсіялися до Юрія, клали юрівник на подячний стіл. На Тройцю пеклися перепічки, схожі на перепілки. Їх дарували похресникам і сусідським дітям. Добре, хто міг змастити балабушку гусячим пером, умоченим у збите з цукром яйце.
Та паном хлібного роду був, мабуть, коврій. Величезна паляниця-колесо з діркою. Пекли його на весілля. І мав він бути такий завеликий, аби кожному гостеві дістався шматочок. Часом доводилося розбирати челюсті печі, щоб посадити туди череватого коврія. Кожен, хто відщипував із нього, щось дарував молодим. Староста ходив поміж столами з хлібним колесом і примовляв: «А хто сидить за столом, най дарує за шором На тарелі щербина най дарує родина На тарелі галузки най дарують і дружки». А напередодні з коврієм, нанизавши його на руку, ходили селом, запрошуючи: «Просив пан молодий і паніка молода, абисьте загостили до них у суботу на свайбу. Та дуже просили, абисьте прийшли, абисьте їх хижу не обійшли».
«Мамко, чому наш хліб такий смачний? У Сойми не такий добрий, і в Олени Цильової інший, і в школі»
«Бо він наш, синку. Свій хліб найсмачніший».
«Мамко, з усього, крім черешень, я найбільше люблю хліб».
«Зате, синку, ти й сам добрий, як кусень хліба».
«Ага, озвався батько з печі. Добрий дурному брат. Сама дурна й дітвака дурному вчить».
«А най! Злоби світу ще встигне вхопити».
«Мамко, а кого ви більше любите мене, Йвана, Петра чи Гафію?»
«Я, синку, всіх вас однаково люблю. Дуже».
«А хіба можна, мамко, усіх дітей однаково любити і послухняних, і нечесних?»
«Можна, якщо вони твої діти».
«А няня, мамко, ви теж любите?»
«Люблю, синку».
«І коли пяний? І коли вас бє?»
«Люблю, синку».
«Чому, мамко?»
«Тому що він мені чоловік, а тобі батько. І ти його маєш за це любити».
«Любити, доки не виросту великий, мамко?»
«Доки не виростеш, і коли виростеш, і коли його вже не буде».
«Як можна любити мертвого, мамко?»
«Любити, доки не виросту великий, мамко?»
«Доки не виростеш, і коли виростеш, і коли його вже не буде».
«Як можна любити мертвого, мамко?»
«Можна, якщо рідний тобі. Бо душа його з тобою. Мої мамка й нянько давно мертві вже, але душі їхні дивляться з неба і помагають мені, коли тяжко».
«І хліб пекти помагають, мамко?»
«Помагають, синку, помагають І тобі ми завжди поможемо. Ти лишень ніколи нічого не бійся. Родина, синку, то як ріка, що зливається з малих краплин. Що їй може завадити на путі?!»
Любаска
Як вони любилися тих часів! Вона виповнювала його собою, як ріка в повідь виповнює береги. Їхні очі, зустрівшись, викрешували сміх; говорили одне одному дурниці, та дослухалися не до слів, а до голосу, що ховав якусь значущість, обіцяв щось; руки прагнули доторків, а двоє тіл розумілися, як равлик із мушлею. Їхні невситимі й непогамовні тіла. Любилися зазвичай під ліском, далі від чужих очей. І дерева рвалися за ними вслід. І тиша, що стояла до небес, прислухалася до їх знетямлених шептань.
Лише тоді він збагнув смисл дідового: «Жінка нам потрібна така, щоб поклав руку на плече, а там ямка залишилася». Він пив з неї, з її ямок. Ішов до Ріки з дійницею по воду. А Калина чекала його в траві за дровітнею (де ж іще у хаті повно кревняків). Ріка готувала їх до любощів. Спочатку заходив у воду сам, і від лоскітної течії плоть його пружинилася й повставала в передчутті тілесних торків. Тоді ніс воду на бережину й обливав її. Від свіжості вона тріпотіла в траві, як рибина, і постогнувала, закусивши кулачок. Як і тоді, коли він виливався в неї сам. Вода заповняла ямки біля її ключиць, западину між грудьми, виямок пупка, промежину схрещених ніг, і він пив з них, гасив спрагу цілого дня без неї. Тоді вона не тільки стогнала, а й сичала, як молода змійка. І так же звивалася в отаві, вислизала з-під нього, слизька й гаряча. А він все знову й знову намацував її й брав тісним прихапком руками, ногами, ротом, твердинею стегон. Серце тріпотіло в її горлі, хрестик на нитці плутався в ясних кучерях, а каблучка дрібно цокала об холодні зуби.
Місяць обливав їх срібною оливою, що зливалася з річковою водою, росою, потом жаги, запахущим пилком бузини й травяними медами у густий солодкий трунок шаленства зливалася Ті їхні ночі дурнопяні й терпкі, наповнені плотським змаганням і короткі, як чернечий сон. І мало було їм тих ночей Він і в лісі здригався, коли кінь торкався мордою його щоки. У твердих напливах кори буків увижалися її груди. А з джерельного дзеркала зорило її насмішкувате лице. Крадькома ховав у пазуху хустину, щоб її запах ходив із ним протягом дня. Дерся гущаками й бердами, перебирав з потебеньок ношу на плечі, мордував і коня, і себе, щоб притлумити чекання ночі Біг думкою у вечір, коли, осиротілий денною самотою без неї, обтяжений хіттю, увійде у пронизливу студінь ріки, а відтак і в бездонні води кохання. Щоб, утопаючи в них, разом з нею шукати заповітного дна.