Коли підводився, майже впритул узрів трійку випулених очей. Я підняв на них ланцюг. Але чому очі аж три? здивувався я. А коли збагнув, що третє то вічко цівки карабіна, вчув, як щось гаряче гупнуло мені в груди й кинуло на нещасне тіло сусіди. Але мрець мені вже не смердів.
Порятував мене той же ланцюг. Утретє. Його колінце разом з кулею впилося в груди, пригасило удар. Прочумався я від лоскоту. Це Бранко прислухався, чи бється моє серце.
Уставай, войовнику!
Я пастух, шептав я в гарячці. Я лісоруб Я звіролов
Ти вояк, з біса вдатний боєць. Стільки швабні й турків навалив під горою
Я горянин
Уставай, гори і їхні люди будуть виказувати тобі честь.
Я мрець. Пригорніть мене камінням.
Не бійся, ще пригорнемо. Стільки би біди, весело цоркав зубами Бранко.
Другого дня ховали побитих. Привалювали камінням тіла й те, що від них залишилося. Там камінь плакав. Там небо дзвонило, приймаючи душі
Ми з Бранком по тому ще славно повоювали. Він називав мене Міко. Цей ножик його дарунок», дід Микула протер лезко об шкарубку долоню й любовно склав у колодку з написом «Saraevo».
Картоплина захолола в руці малого. Його сердечко, як і залізко, теж холодило груди, коли слухав старого. Ураз, наче збудився, гаряче видихнув: «Діду, чуєте: там, на скелі, ви перемогли їх?»
«Я себе переміг»
Дідо переступив ватру. Він завжди переступав вогонь, доки той ще не догорів.
«Діду, а якщо немає близь стовпа, до якого можна привязати себе, а треба вистояти, як тоді чинити?»
«Поклади собі стовп уявний і зіприся на нього духом. Це важливіше, ніж упертися тілом. І твій недруг неодмінно відчує це осердя, збагне твою силу й здригнеться серцем. І ти вистоїш. Бо стійкий дух є твердішим за всі деревяні й камяні стовпи»
Так казав дідо Микула, лісовий відун і знатник зворотного боку життя. Він знав що каже.
Мамчин хліб
Чому ви в білому, мамко?»
«Буду хліб пекти».
«То й що? Хліб же не білий, мамко. Нині не Великдень, аби пекти з пшениці».
«З чого б не пекти то є хліб, дар Божий. Ану помолимося, діти, під щасну руку: Хліб наш насущний дай нам днесь»
Моляться, піч теж щось пришіптує вогненними язиками. У яворових ночвах схлипує тісто, уже проситься на жаркий під. Діти голодні, після вечірньої молитви чомусь нараз голод хапає животи. Мати відщипує з кваші довгастий кавалок, розпліскує його між долонями й кладе на гарячу черінь. Це не хлібина, це підпалок. Але той же хліб. Лише печеться він одним духом, для скорої потрави. Мати пригрібає до підпалка головешки й жар, гартує його. Челюсті печі потріскують, запікаючи скоринку. У хижі поселяється дух свіжого хліба. Не встигли діти оббігти стіл по стільки разів, скільки кожен має років, а мати вже несе підпалок на дощечці, здуває з нього попіл. І гладить, гладить його долонею так же лагідно, як і їхні голівки. Бо це перший хлібець нового тижня.
На чотири рівні шматки розламувався підпалок, аби кожному падався жаданий хрусткий окраєць. У чотири полумиски наливалося кисле молоко впереміш із грудками сиру, а згори присипалося січеним кропом. Стукали ложки об поливяну глину й стукали в тихій радості вечора дитячі сердечка. Звершалася субота благодатна година передчуття вільного від роботи дня. Дня свіжого хліба.
Коли наїлися, мати наливала в ночви з-під тіста теплої води й умивала їх на ніч, аби обличчями були такі ж здорові і ясні, як хлібина. Доки діти засинали, вона саджала на лопатах у піч великі буханки. Їх було сім на кожен день нового тижня. Бувало, що око не розраховувало мірки, й тоді залишався ще кавалець тіста на паланицю (так тут кажуть). Вірна прикмета, що серед тижня прийде гість. Або комусь із домашніх обявиться дорога на день-другий. Паланицю він забере з собою.
Коли наїлися, мати наливала в ночви з-під тіста теплої води й умивала їх на ніч, аби обличчями були такі ж здорові і ясні, як хлібина. Доки діти засинали, вона саджала на лопатах у піч великі буханки. Їх було сім на кожен день нового тижня. Бувало, що око не розраховувало мірки, й тоді залишався ще кавалець тіста на паланицю (так тут кажуть). Вірна прикмета, що серед тижня прийде гість. Або комусь із домашніх обявиться дорога на день-другий. Паланицю він забере з собою.
Так чинила кожна родина, лише ті сім буханців скрізь були не рівновеликі. Кожна господиня знала, яка хлібина мала спожитися за день. Хліб одного замісу в різні дні різнився дещо смаком, щодалі тужавів і кришився. У перші дні до нього, пухкого, подавали тверду їжу, відтак варилися рідкі страви. У пятничку старші люди тугий хліб розмочували у воді, казали, що немає ліпшого їстива для постуючого. А в суботу ладився новий заміс на тиждень. Бо лишень один день був для випікання, варива, прання й прибирання субота. Інші дні поглинали поле, город, сад, сінокіс і ліс. Те, що годувало горянина.
Між тим як окрему потраву чи замінник хліба пекли богач, локшу, попелюх, ощипок, налисник. Розплескані коржі богача випікали з кукурудзяної муки прямо на плиті. Прісну локшу ліпили з житньої муки, тісто для неї розкачували качалкою. Таким робом пеклися й ощипки, лише з вівсяної муки. Багатші могли виміняти віск, мед, сушені гриби в галицькій стороні на гречку. З її муки пекли гречаники. Сміхачі при цьому приспівували: «Гоп, мої гречаники, усі жиди начальники!»