Кожне ремесло має свою тайну, і живе вона в серці майстра. І розцвітає з-під його рук. А найбільша тайна в тому, що, коли майстер творить, його оберігає Творець.
Був він маломовний, добрий, скорий на сміх, любив приказку: «Роботі як не сядеш на горб, то вона тобі сяде». Таким мені зостався в памяті той чоловік, що лишив по собі огром трудів для людського хоснування. А собі, дочувся я згодом, не встиг і хреста витесати кріпив після повені міст, і підмиті колоди його придавили
Того літа моя душа літала попід хмарами. Щоднини я видів Терку. Біла сорочка, біле монисто, білі зуби при тернових очах збурювали мою кров. Подаючи їй порожню миску, я мірив дотулитися її пальців, і вона розуміюче їх здержувала. Іскри висікали ті доторки, я так паленів, що боявся, аби не вхопилися вогнем тріски під ногами.
Якоїсь суботи я вертав з гімназії в село. Утікав від грозової хмари. При битій дорозі на розпутті майстер клав дубового хреста. Під орішиною на возі сиділа Терка. Мені були раді.
«Зараз небо урветься, а я ще маю бесіду з дяком, журився майстер. Чи звезеш мою Терку долі?»
«Звезу», радо повів я й поклав вязку книг на солому.
Вона посунулася, розправила обрус. Коні, спуджені громом, зірвалися, ударили нараз чотирма лабами. Віз загримів кремяницею, як залізне відро. Підскакуючи на купинах, ми розсікали вітер. Лише винничні ряди мелькали обабоки. Буря доганяла нас. Блискавка репіжила по ближньому грабнику. Жменями шроту вдарили в плечі перші краплі. І чорні краплини перепуджених очей блиснули коло мого плеча. Як я хотів їх висушити губами, випити з них страх!
Тверда колія перейшла в стрімке глинище. Возом носило, як саньми на снігу. З неба періщило студеними батогами. Червлені потоки зашуміли під колесами. Терка вхопила мене за стан, залящала у вухо: «Треба путати коней!»
Я й сам розумів, що треба, але якщо їх тепер нагло здержати, віз покалічить їм ноги і сам зірветься в бердо. Я памятав дідову науку: коні розумна худоба; коли не знаєш, як правити, дай їм волю, й вони самі вивезуть.
Коні, косуючи кривавими очима, пороли копитами путь, аби віз не розметало. Я мусив їм помогти, та як?! Ухопив вила й запхав держално у спиці. Віз якийсь час сунувся на самих дугах, та колесо вломило й перемололо древко вил. Ми далі летіли в темну від дощу бездну. Терка обхопила мене обручем. Вільною рукою я витеребив у соломі ланц. Засилив один кінець за бортовий стовпець, а другий жбурив межи спиці. Колесо затріщало і завмерло, а віз верло вбік і обернуло поперек дороги. Коні з утоми й страху впали на коліна. Я скочив з воза й рудиною поміг їм піднятися й зійти в ярок, у зарості черемхи. Тоді видер зі споду віхоть сухої соломи й постелив під возом. Терка на се позирала страченими очима. Я зняв її з воза й поклав на устілку.
Дощові перлинки тріпотіли на її бровах і в пушку над губою. Я знімав їх перстом, не знав, чим витерти її мокрий блідий вид. Дрижма дрижало її обтулене мокрою полотниною тіло, з пипкатими цицями, западиною на пупі і твердим горбиком нижче живота. Чим я міг її зігріти? Притис до себе, утопив у собі, обхопивши долонями гостренькі крильцята лопаток. І губи її солодким опіком припечатали мої очі. Десь навісно гримотіло, та я не чув того, бо серце в грудях гриміло дужче.
Я злизував з її личка дощову свіжість, хапав ротом гарячінь її дихання, мякшив губами твердість її сосків, схожих на нестиглі плоди яперки. І сам нездержанно твердів у млосній дрожі.
«Будеш моєю?»
«А чи ти сліпий, не видиш?»
«Ти багата, мені не рівня».
«А ти вчений, мені не наречений».
«Ти файна, як перша фіялка».
«А ти розумний, як попова шапка».
«Що з того?»
«Краса до вінця, а розум до кінця».
«Ти майстрова одиначка, а я безрідний копилець».
«Ти панської крови, усі то видять. Від рівного дерева рівна й тінь».
«Я твоя тінь. Відколи ті черешеньки промкнув, ходжу твоїм слідом».
«А я літаю, як оте синє перце. Серцем літаю під синє небо».
«А моє серце вколола терньом своїх очей. Навіки вколола».
«Кедь уколола, то й погою, милий».
«Як, солодка?»
«А так!» упивалася губами в мій рот, гейби хотіла виссати з мене весь дух. А я її, аби наповнити ним себе на довгі літа, на цілий вік земний.
Блискавки засвічували нам короткі свічі. Громовиця нам казала своє благословення. Небо кропило святою водою.
Лишився той гострий запах небесних кресал, мокрого волосся й лісової ягоди. Куди б не вела мене по світах невгомонна планида, той запах ішов за мною назирці. Як тінь її.
Шугай
Сонце пражило на полудень, коли мене завели в камяну хижу з дротяним визором без скла. Обабоки стояли тесані лавиці, а посередині вкопаний у землю дубовий ковбан замість стола. Звисав іржавий ланець з каріками. До них тут уже не приковували, уже й не вішали нікого на дворовій шибениці. Тепер замість неї на горбі бовванів чорний трираменний хрест. Попри нього, бувало, ми їздили з дідом за ропою в Шандрово. Дідо брав уліво, бо коні сахалися того кургану, кусали вудила.
Закля так називали се місце, закляте місце. А моя темниця тоді була судовою темницею. Сюди звозили конокрадів, опришків і тих, хто переступав віру. Тут вони дочікувалися суддів з Хуста чи Мукачева. Тут же, на вулиці, їх вішали на конопляному мотузі. Бубнар скликав на церемонію людей, у церковці дзвонило. Коли злодіїв не було, хижа стояла без замка, бо подорожні туди боялися ступити, навіть коли їх заскакувала буря.