Яка чудова місцина, виголосив він. Треба покликати у гості Град.
Прибув і Град. Щодня він три години торохтів по покрівлі замку, доки не порозбивав майже всю черепицю, а потім щодуху носився і кружляв садом. Він мав сірі одежі, а дихання у нього було крижане.
Не збагну, чому це так забарилася Весна, бідкався Велетень, сидячи біля вікна, що виходило на його промерзлий білий сад. Сподіваюся, погода переміниться.
Але Весна так і не прийшла, вже поминаючи літо. Осінь принесла золоті плоди у кожний сад, тільки для саду Велетня у неї не знайшлося дарів. «Він надто жадібний», пояснила вона. І була там вічна Зима, а Північний Вітер, Град, Мороз і Сніг водили нескінченний хоровод поміж дерев.
Якось уранці Велетень лежав без сну у своєму ліжку, і раптом почув чарівну мелодію. Вона так солодко звучала в його вухах, і він вирішив, що то королівські музи´ки йдуть повз його замок. А насправді за його вікном співала маленька пташка-коноплянка, проте Велетень так довго не чув у своєму саду пташиних співів, що вони видалися йому найчарівнішою музикою на землі. Раптом Град припинив стукотіти над його головою, Північний Вітер ущух, і тонкі пахощі долинули через розчинені віконниці.
Мабуть, нарешті прийшла Весна, сказав Велетень, скочив із ліжка й визирнув у вікно.
Що ж він побачив?
А побачив він дивовижну картину: через невеличку розщелину в стіні до саду пролізли діти і розсілися на гілках дерев. На кожному дереві сиділо мале дитинча. Дерева так зраділи, що до них повернулися діти, що одразу вкрилися квітами, а зараз легенько погойдували своїми руками-гілками над голівками дітей. Повсюди літали пташки і щебетали від великої втіхи, а з трави визирали квіти і весело сміялися. То була прегарна сцена, і тільки в одному куточку саду і досі лишалася Зима. Був це найвіддаленіший куток, і стояв там маленький хлопчик. Такий він був низенький і тендітний, що не міг дотягнутися до гілок дерева і тільки ходив навкруги та гірко плакав. Нещасне дерево було вкрите памороззю і снігом, а над ним задував і гарчав Північний Вітер.
Залізай сюди! Ну ж бо, хлопчику! говорило Дерево, опускало свої гілки якомога нижче, але хлопчик був надто маленьким.
І серце Велетня розчулилося, коли він це все побачив.
Яким же я був себелюбним скнарою! мовив він. Тепер я знаю, чому Весна не схотіла сюди прийти. Я посаджу мале хлопя на верхівку дерева, а потім зламаю огорожу, і хай у моєму саду граються і гуляють діти на віки вічні.
І йому справді стало шкода, що він такого накоїв.
Отже він тихесенько зійшов донизу, дуже обережно причинив двері і вийшов у сад.
Та коли діти побачили його, вони страшенно злякалися і повтікали, і в саду знову настала Зима. І тільки маленьке хлопятко не втекло, бо очі його аж засліпли від сліз, і воно не побачило, як підходить Велетень. А Велетень підкрався ззаду, обережно підняв малого і посадив на дерево. І дерево одразу ж розквітло, і птахи злетілися й заспівали, а хлопчик простягнув рученята, обняв Велетня за шию і поцілував. Усі інші діти побачили, що Велетень уже більше не злий і не грізний, і побігли до саду знову, а за ними прийшла і Весна.
Тепер це ваш сад, дітлахи, сказав Велетень, узяв сокиру і зруйнував огорожу.
І коли люди йшли на базар опівдні, вони бачили, що Велетень і діти граються у найпрекраснішому саду, який тільки можна уявити.
Діти гралися там цілісінький день, а ввечері пішли до Велетня попрощатися.
А де ваш найменший приятель? запитав Велетень. Де той хлопчик, якого я підсадив на дерево?
Велетень любив його найбільше, бо той поцілував його.
Не знаємо, відповіли діти, мабуть, уже пішов.
Перекажіть йому, щоб він неодмінно приходив завтра, попросив Велетень. Але діти сказали, що не знають, де він живе, і що ніколи його раніше не бачили. І Велетень дуже засмутився.
Кожного пообіддя після уроків діти приходили до Велетня і гралися. Проте маленький хлопчина, якого так любив Велетень, десь зник. Велетень був дуже добрий до всіх дітей, але страшенно скучав за своїм маленьким другом.
Як я хотів би його побачити! повторював він.
Минали роки, і Велетень дуже постарів і заслаб. Він уже не міг гратися, а просто сидів у своєму величезному кріслі, дивився на ігри дітей і милувався своїм садом.
Я маю багато прекрасних квітів, говорив він, але найпрекрасніші з усіх квітів це діти.
Одного зимового ранку Велетень визирнув у вікно. Зараз він уже не відчував ненависті до Зими, бо знав, що Весна просто спить, а квіти відпочивають.
Раптом він зачудовано протер очі і задивився. Видовище справді вражало. У найвіддаленішому куточку саду стояло дерево, рясно уквітчане білим цвітом. Із його золотавих гілок звисали срібні плоди, а попід ними стояв малесенький хлопчик, якого Велетень так полюбив.
Безмежно зрадів Велетень, кинувся сходами донизу, вибіг у сад. Він мчав по траві і зупинився біля дитини. І тут раптом його обличчя почервоніло від гніву, і він скрикнув: «Хто посмів тебе поранити?» Бо на долоньках хлопчика були рани від двох цвяхів, і були такі ж рани від двох цвяхів на його маленьких ніжках.
Хто посмів поранити тебе? вигукнув Велетень. Скажи мені, я візьму гострий меч і вбю його!