Сказавши це, Марина широким жестом розсипала червінці по всій церкві. Розрахунок був вірний: від такої кількості золота, що казна-звідки виникло в руках незаможної (якщо судити за обшарпаною сукнею та брудним плащем) мандрівниці, піп відверто обімлів. Кілька секунд він жадібно хапав широко роззявленим ротом повітря, потім дещо заспокоївся й насилу вимовив:
Ну, добре, добре! Гаразд!.. Давай сюди твого сина.
Ну, добре, добре! Гаразд!.. Давай сюди твого сина.
Вона передала отцеві Євлампію загорненого в козячу шкуру малюка, після чого зняла з підмізинного пальця невеличкий срібний перстеньок з печаткою (останній, який не встигли відібрати підступні грабіжники на березі річки) і також простягнула священикові:
Це віддасте йому на повноліття.
А ото вже як вийде! закопилив губи піп. Я віддам твого сина на виховання до поважної родини, а там
Але, спохопившись, одразу ж додав:
Утім, дякую за щедре пожертвування на храм, добра жінко. А тепер іди звідси якнайшвидше, далі тобі залишатися тут не можна. Знайдуть вас удвох у мене ой, станеться лихо, неодмінно станеться! Тож прощавай.
І поспіхом виштовхав Марину за двері.
«Нехай же буде, як буде! Але хоча б синочка вдалося врятувати», подумала вона і, востаннє озирнувшись на непоказну церковку, побігла геть, не розбираючи дороги.
Отець же Євлампій ретельно причинив двері храму, з усією можливою швидкістю зібрав золоті монети у гаманець і разом зі срібним перстеньком сховав за ікону Миколи Чудотворця. Тоді лише розгорнув козячу шкуру й побачив чорняве хлопя в самій лише спідній сорочці. Дитина була міцною на вигляд, тільки занадто вже худорлявою.
«Нічого, от відпочине дитятко, у мене поживе, тоді й відгодується. Самі ж його й виховаємо», подумав священик. Тут дитина потягнулася, розплющила жваві, трохи розкосі оченята й заплакала. Не звернувши уваги на хлопячі капризи, отець Євлампій заговорив з ним по-дорослому, від чого плаксій одразу заспокоївся:
Ти хто такий будеш?
Я царевич, гордовито відповіла дитина.
Гм Царевич!
Священик менш за все очікував подібної відповіді, однак захований за іконою гаманець із золотими монетами і срібним перстеньком був найкращим свідченням правдивості слів хлопчика. У голові пронісся рій сполоханих думок: «Царевич?! Тільки цього не вистачало. Хоча чому б і ні?.. Дуже навіть можливо. Але якщо переді мною маленький царевич, то його мати у такому разі та сама полька!.. Справді, вона ж католичка Отакої!»
Зусиллям волі відігнавши ці думки, отець Євлампій продовжив питати:
А звати тебе як?
Іваном Дмитровичем.
«Дмитрович! Царевич!.. Що ж, усе збігається. Звалив же Ти, Господи Ісусе, випробування на мою голову!..» жахнувся отець Євлампій, зайвий раз пересвідчившись, якого царевича Івана, Дмитрового сина спрямували у його храм вищі сили. Однак же гроші величезні гроші!.. Отже, якщо вже назвався груздем, то полізай у кошик.
Ні, так не годиться пробасив нарешті піп. Ти, чадо, відтепер рибалкою будеш, зрозумів? І батько твій теж рибалка. А звуть тебе звуть
Швиденько перебравши подумки імена зі святців на сьогоднішній день, 23 червня, після невеличкої паузи піп радісно вигукнув:
Ну, так, Тимофієм тебе звуть, Тимошкою! Зрозумів, Тимошко?
Ні! лунко відповів хлопчисько й негайно поцікавився: А де моя мамуня?
О-о-о!.. Такі справи, Іване Дмитровичу, що матір твоя на якийсь час відлучилася в одній дуже важливій справі.
А в якій?..
У дуже важливій. Не перебивай мене краще, а вислухай уважно, отець Євлампій заговорив повчально: Отож, чадо, матір твоя на якийсь час відлучилася, довіривши тебе моєму піклуванню. І попросила вона, щоб я з тобою у хованки погрався. Ти знаєш, як у хованки граються?
Авжеж знаю.
Ну, ото й добре! Тільки хованки у нас будуть дещо особливі: ти сидиш тут, тебе всі бачать, але ніхто не може дізнатися, а отже й розшукати царевича Івана Дмитровича Зрозумів?
Ні, чесно зізналося хлопя.
Тоді знов пояснюю. Тебе шукатимуть. Багато хто шукатиме тебе: наприклад, козаки або стрільці. Тебе, мене всіх поспіль розпитуватимуть: як звати тебе, чадо? Але і ти, і я, й усі інші повинні відповідати: я Тимофій, син рибалки. Отакі в нас будуть хованки. Добре?
Добре.
Ледь хлопчисько відповів, як двері храму розчахнулися навстіж, і до церковки юрбою ввалився цілий натовп стрільців. Душа священнослужителя провалилася у пяти.
Здоров будь, отче Євлампію! Нумо кажи негайно, чи не бачив ти поблизу когось незнайомого або підозрілого? одразу ж поцікавився один зі стрільців.
Ні, не бачив і не чув про чужинців, голосно пробасив піп.
А це хто в тебе?
Ні, не бачив і не чув про чужинців, голосно пробасив піп.
А це хто в тебе?
Де?
Та оцей хлопчик.
І стрілець мотнув головою у бік малолітнього царевича.
Ах, оцей?.. Цей Та я й не знаю навіть, хто він такий! Ранком циганський табір проїжджав, от і підкинули бурлаки одного з малюків своїх.
Вперши руки в боки, стрілець пильно оглянув дитину й замислено мовив:
І справді циганча! Ну що ж, буде
А от і ні! зненацька вигукнув хлопчисько.
Горопашний отець Євлампій обімлів з переляку, уявивши, як дитя, котре нічого не тямить у життєвих перипетіях, негайно викладе всю правду про себе, царевича Івана Дмитровича. Серце священнослужителя закалатало в скаженому темпі, холодний піт проступив на зблідлому чолі.