У 1603 році старший син Андрія й Марії молодий княжич Стефан Немирич разом із групою аріянської молоді здійснив свою освітню поїздку до Європи. Повернувшись додому, оголосив про перехід із християнства в аріянство. Його сестра Олександра навернула в цю віру чоловіка Романа Гойського, який згодом став київським воєводою. Ревною аріянкою була також дружина Стефана Немирича Марта з роду Войнаровських. У дусі социніянського вчення виховувалися й їхні діти: сини Юрій, Стефан, Владислав, дочки Софія, Гелена й Катерина.
Глава 2
Не бажай чужого!
Берег Яїка, 22 червня 1614 рокуЛіто стояло тепле й сухе, майже без комарів. Ранок того фатального дня, коли життя Марини докорінно перемінилося, починався досить буденно.
Уночі їй наснився незвичайний сон. Два намети і два човни стояли в очеретах. Усе було мирно, немовби й немає ніякого повстання, а козаки не гинуть від бердишів і куль стрільців. Снилося їй море, насправді ніколи не бачене нею наяву, снилося незнайоме біле місто й чудовий великий корабель, готовий до відплиття. Блаженний сум розставання відчула Марина уві сні й саме тут її розбудив лемент птаха в очеретах.
Вона стрепенулася, піднялася, але потім знов опустилася на мяку перину. Знов заплющила очі і в легкому досвітньому серпанку одразу виникло загадкове біле місто на зелених пагорбах, огорнуте золотим сяйвом вранішнього сонця. Зненацька картинка помінялася: несеться їй назустріч крилатий огир із горбатим стариганом на спині. Старий підхопив її сина й полетів до перехрестя доріг перед вїздом у місто. Там, де обабіч дороги спалахував синім світлом великий деревяний хрест, біля воріт у казкове місто, горіла-сяяла криваво-червоним вогнем лиховісна шибениця.
Увесь день перелякана Марина думала про прихований сенс того сну, але нічого путящого їй на розум так і не спало. Що це за велике місто? При чому тут хрест? І що за палаюча шибениця привиділася їй?..
Коли більше не лишилося сил шукати розгадку сну, нарешті приїхав Іван Заруцький. Марина одразу ж кинулася до свого захисника, тільки-но той увійшов у намет. Він обійняв жінку, яка ледь відчутно тремтіла, міцно пригорнув до грудей і, зазирнувши в зелені очі, величезні й бездонні, насторожено запитав:
Марино, що з тобою сталося під час моєї відсутності? Чи хтось насмілився скривдити тебе?
Вона заперечно мотнула головою й відповіла тихо, намагаючись не виявляти занепокоєння:
Все добре і спокійно.
Однак Заруцький надто добре знав її, тож вирішив зясувати все до кінця:
Марино, не обманюй, я ж відчуваю, тебе щось непокоїть!
Вона відповіла знехотя:
Я не розумію, для чого ми тягнемо час? Адже нам запропонували здатися й обіцяли відпустити з миром. То давай же вчинимо так, як нам запропонували! Окрім того, у мене погане передчуття. Мені сьогодні таке наснилося, таке
Ах, облиш! Знаю я ці ваші жіночі штучки: якщо насниться, то або жах, або щось віще. Якби я памятав кожен свій сон і думав над тим, що він означає, то напевне помер би від переляку ще в дитинстві й не став би тим Іваном Заруцьким, якого ти знаєш
Ах, облиш! Знаю я ці ваші жіночі штучки: якщо насниться, то або жах, або щось віще. Якби я памятав кожен свій сон і думав над тим, що він означає, то напевне помер би від переляку ще в дитинстві й не став би тим Іваном Заруцьким, якого ти знаєш
Однак Марина не вгамовувалася:
Іванчику, послухай-но, давай здамося!
Ні!!! Не бувати такому!!! Не піде козак Іван Заруцький на уклін до якогось князька Івашки Одоєвського, нізащо не піде!!! розлютився він. Мені татари й перський шах Аббас обіцяли допомогти у створенні власної держави на півдні Московії! Це ж усе для мене, а також для тебе, дорога Марино, і для синка твого. Ох і заживемо ж ми тоді!..
Ти засліп, Іване! Невже ж не бачиш, що ми приречені?! Не бувати козацькій державі! Ми відступаємо крок за кроком, у нас вже не вірять так, як колись. Люди вже не зустрічають нас із хлібом-сіллю, як раніше. Стрільці нишпорять по наших слідах, немов зграя хортів Схаменися, Іване!..
Тут у намет зазирнув молодий козак і зупинився, притримуючи полог і не наважуючись увійти усередину.
Чого тобі, Степане? поцікавився Заруцький.
Я хотів хотів хлопець явно не наважувався сказати щось дуже важливе.
Припини мимрити, Степане! Козак ти чи баба, кінець кінцем?! Доповідай, як годиться, розсердився Іван.
Відступати треба!
Що-о-о?!
Відступати, кажу, треба! До Ведмежого острова.
Чому це?!
Стрільці козаків тіснять.
Ну от, що я тобі говорила?! скрикнула спересердя Марина. Давай здамося!
Ти, Марино, не каркай, немов та ворона на дощ! Не настільки вже у нас все погано хвацький отаман Треня Вус зуміє успішно відбити атаки стрільців Пальчикова й Онучина.
Успішно, кажеш?! То чого ж ми тепер не в астраханському кремлі сидимо, як раніше, а отутечки, у густих очеретах Яїка переховуємося, немов ті пацюки налякані?! Навіщо при собі два човни тримаємо: щоб на випадок чого або від своїх, або від чужих упливти?! Хіба не так, Іване?..
Ти, Марино, краще теревені ці припиняй, бо ще раптом хтось почує. Мені отаман Треня, як рідний брат, він мене не зрадить.