Теодор Засмужний, селянин з Камянки Лісної, говорив унтер-офіцер. Попередньою комісією признаний годним до військової служби. Роздягайтесь!
Коли Теодор залишився в одних лише підштаниках, з-за столу підвівся лікар і підійшов до нього. Він вийняв із бокової кишені довгу трубку і приставив її до грудей Теодора. Слухав довго, наказуючи то дихати, то ні.
Потім він виміряв його зріст, зважив.
Годний! лише сказав він.
Одягайтесь! наказав унтер-офіцер, а коли той став одягатися, запитав: Czy znasz dobrze język polski?[2]
Pewnie,[3] відповів Теодор.
Він був готовий до такого питання.
Раптом стрепенувся офіцер, що до того часу лише індиферентно мовчав.
Sprechen Sie Deutsch?[4] запитав він.
Ja, здивовано кивнув Засмужний. Ich spreche.[5]
Gut. Wieviel Klassen Sie beendeten?[6]
Vier.[7]
Haben Sie eine Pferde zu Hause?[8]
Іch habe, відповів Теодор і добавив: Fünf.[9]
Засмужний внутрішньо зібрався. Невже йому пощастить, і він єдиний з каменюхів служитиме в уланах? Ото брат здивується!
А офіцер нахилився вперед і через свого сусіда сказав писарю лише одне слово:
Dragoner![10]
Драгуни! Невже йому це не причулося? Елітні війська усього цісарства! Він взагалі не памятав такого, щоб односельці служили в драгунах. Правда, драгуном був сусідський дід Овсій, але це було ще за прусської війни, та й помер той вже три роки тому.
Ви вільні, сказав унтер-офіцер. Почекайте, вас повідомлять, що робитимете далі. Нехай зайде Камінецький.
Не памятаючи себе, Теодор вийшов з кімнати. Він лише кивнув сусідньому призовникові, щоб той зайшов, а сам притулився до стіни.
Ну? тільки і запитав Михайло. Піхота?
Теодор заперечливо похитав головою.
Кавалерія.
В очах друзів він побачив неприховану заздрість.
Улани?
Він усміхнувся.
Беріть вище, відповів. Драгуни!
Цього, звичайно, ніхто не чекав. Присутні навіть не знали, як реагувати на цю новину, а Теодорові не сиділося на місці. Йому хотілося якнайшвидше побачити брата і повідомити про своє везіння. Але покинути приміщення він не міг: дисципліна понад усе!
Більше ніяких несподіванок не трапилося. Всі решта хлопців потрапили у піхоту. Коли вони вийшли з будинку, то зіткнулися з черговою десяткою, яка саме заходила всередину. Теодор знайшов односельчан, серед них стояв брат.
Як? запитав він.
Кавалерія, гордо відповів Теодор і, побачивши кислі обличчя поляків, що прислухалися до їхньої розмови, добавив: Będę służył w dragonach.[11]
Ця новина виявилася несподіваною не лише для поляків, але й брата Івана.
Ти не помилився? недовірливо перепитав він.
Німецьку я знаю, ображено відповів Теодор.
Дивно.
Що саме тобі дивно?
Наскільки я знаю, русини в драгунах не служать.
Виходить, служать. А якщо ні, то я буду перший.
І все ж дивно.
Двері будинку відчинилися, і на подвіря вийшов той самий офіцер. Тепер Теодор міг уважніше його роздивитися. На офіцерові були крапового кольору штани, заправлені у хромові чоботи зі шпорами. Голову офіцера покривало кепі, таке ж, як Івана, але головний убір був без двоголового орла, лише кокарда. З лівого боку до ременя кріпилася шабля.
Офіцер озирнувся, і, помітивши Теодора, направився до нього.
Іване, ось цей офіцер.
Брат уважно придивився до офіцера.
Це лейтенант.
Помітивши офіцера, люди розступалися, даючи йому дорогу. А він зупинився перед Теодором, що не знав, як себе тримати.
У правій руці лейтенант тримав невеличку папку.
Теодор Засмужний, по складах сказав він. Ви служитимете під моїм керівництвом. Зараз ми відправляємося на місце постійного перебування.
Зрозуміло, тільки і спромігся Теодор.
Наперед вийшов Іван.
Гер льойтнант! звернувся він. Пробачте, я погано розмовляю по-німецьки. Можу звернутися до вас польською?
Лейтенант дивно подивився на Івана, на його військову форму і кивнув.
Хто ви?
Я брат Теодора. Піхотинець 89-го піхотного полку. Демобілізований тиждень тому. Дозвольте запитати?
Я вас слухаю.
Мені відомо, що русини в драгунах не служать, говорив Іван.
Вам не все відомо, відповів лейтенант. Так, загалом драгунські полки укомплектовуються лише нами, німцями. Але існує єдиний полк, де служать німці, румуни та русини. Це 9-й Галицько-Буковинський драгунський полк ерцгерцога Альбрехта. І ви, Теодоре, маєте честь служити у ньому. Ви повинні виправдати велику честь, виявлену вам.
Так, пане офіцер, відказав Теодор, чим викликав усмішку того.
Нічого, навчимо.
Ще одне запитання, не відставав Іван і, побачивши невдоволене обличчя офіцера, додав: Останнє. Де служитиме мій брат? Куди писати листи?
Лємберґ, кинув лейтенант. Пішли.
Останні слова були адресовані Теодору. Той похапцем схопив плечовий мішок, спішно обняв брата, кивнув друзям і заспішив за офіцером.
Він підозрівав, що пішки до Львова йти не доведеться. Напевне, пан офіцер приїхав сюди каретою, або просто на коні. А лейтенант спокійно повернув на вуличку, що вела до вокзалу, і Теодор зрозумів, що йому доведеться вперше їхати поїздом.
Помітивши переміну у виразі його обличчя, офіцер поцікавився:
Їздили раніше?
Засмужний спромігся лише заперечливо кивнути головою.
Нічого, заспокоїв його офіцер. Все в житті доводиться робити вперше.