Натовп знову загув. Тепер усіх зацікавила доля полоненого, і той повів розповідь далі:
- Ахейці нарешті потомилися воювати і надумали вертати додому. Та на заваді їм стали супротивні вітри й буревії. Тоді віщун Калхант пояснив, що треба принести в жертву морським божествам людину. Жахнулися воїни, а лихий Одіссей підказав віщунові моє імя. Всі зраділи, що уникли смерті, а мене притьмом звязали і мали вдосвіта вбити. Та я порвав пута і в темряві втік. Усю ніч я переховувався на багнистому озері в густім очереті, аж поки відпливли ахейські кораблі. Тепер я не побачу милої батьківщини, не побачу рідних дітей і старого батька. Мабуть, їх покарають, щоб помститись мені за втечу.
На мить полонений замовк та, скинувши швидким оком на царя Пріама, заголосив:
- Благаю тебе, царю, зглянься на людину, що безневинно стільки лиха зазнала. Хай блаженні боги, що знають усю правду, дарують тобі милосердя.
Зворушений тими словами, цар Пріам звелів розвязати полоненому руки і ласкаво мовив до нього:
- Забудь про своїх кривдників, віднині ти житимеш з нами. Та поясни ще одне: навіщо ахейці збудували деревяного коня? Це якась обітниця богам, а чи військова споруда? Тільки кажи мені правду.
- Клянуся тими путами, які я розірвав, і тими кривавими ножами, що їх я уникнув: усе, що я кажу,- щира правда! - І віроломний Сінон аж руки звів догори. - Ахейці збудували деревяного коня в дарунок Афіні Палладі, аби власкавити сувору богиню. Коня навмисне зробили таким велетенським, щоб ви не змогли втягти його крізь міську браму. Адже якби деревяний кінь опинився всередині Трої, то могутня Афіна Паллада стала б вашою опікункою у війні.
Повірили троянці підступному Сінонові, його брехливій мові, страшним клятвам та удаваним сльозам. Повірили ті, кого не здолали ні десять років війни, ні криваві рани, ні загибель вождів, родичів, друзів.
Раптом усі обернулися до моря. Там, від острова Тенедоса, пливли до берега два здоровенних змії. Раз у раз вони підводили голови з червоними, наче кривавими, гребенями, вигинали дужі хребти і хвости, аж від того здіймалися хвилі. Біля берега море запінилося, вкрилося білим шумовинням, і змії повилазили на землю, бридкі, лиховісні.
Настрахані люди кинулися врозтіч, та змії на них не зважали, вони повзли просто до жертовника, де Лаокоон із двома хлопцями, своїми синами, готувався принести жертву безсмертним богам. Змії миттю обвили стрункі хлопячі тіла і стали їх душити. Кинувся Лаокоон мерщій боронити синів, та змії обвили і його, ще раз і ще.
Потвори здавили могутнє тіло і кусають, бризкаючи отрутою. Даремно жрець, упершись дужими ногами в землю, силкується розірвати ті слизькі, але наче залізні обійми,- вони стискають дедалі дужче і дужче. А сини вже геть знемагають. Тоді закричав Лаокоон, як кричить недобитий жертовний бик, і нелюдський той крик здійнявся до самого неба. Та незабаром усе стихло. Обидва змії кинули мертвих і поповзли геть, до храмудо храму Афіни Паллади. Там вони і сховалися під круглим щитом біля підніжжя статуї грізної богині.
Мовчки спостерігали все це троянці, і в кожного серце мало не спинилося з жаху.
- То кара! - почулися голоси.- Кара Лаокоонові за те, що насмілився кинути спис у коня, подарованого Афіні Палладі. Треба якнайшвидше втягти того коня до міста, щоб грізна богиня зласкавилася.
Не довго думавши, троянці кинулися руйнувати міський мур і прилеглі будинки, щоб протягти в місто коня, інші підвели йому під ноги котки, обвязали деревяну шию линвами і нарешті гуртом потягли коня в місто. Навколо бігли юнаки й дівчата, співаючи святкові гімни, і щиро тішились, коли їм щастило бодай торкнутися линви.
У проломі міського муру кінь чотири рази застрягав, і щоразу в ньому глухо і грізно бряжчала зброя. Та збуджені троянці нічого не чули. Вони протягли деревяного велетня аж до акрополя і там установили, заклечавши його свіжим зіллям і квітами.
Нараз із царського палацу вибігла, наче сама не своя, віща Кассандра, Пріамова дочка. Пойнята жахом, вона стала благати троянців:
- Схаменіться, люди, отямтесь, адже чорна загибель вже близько! Через вас упаде наша Троя!
Та віщій Кассандрі ніхто не йняв віри, як завжди. Всі гучно веселились і святкували кінець довголітньої війни.
А в деревяному коні причаїлись ахейські герої. Найбільша небезпека для них уже наче минула. Вони чули веселі вигуки, музику й співи, чули, як щедро ллється хмільне вино,- видно, троянці випили його вже чимало. Аж тут знадвору почувся ласкавий жіночий голос, він кликав на ймення ахейського героя, що сидів у деревяному коні.
- Це моя дружина! - здивовано схопився той.
Але в ту ж мить Одіссей владно затулив йому рукою вуста.
Тоді знадвору обізвалася дружина іншого героя, потім - ще іншого, та всі ахейці мовчали, стискаючи зброю в руках. Ніхто не міг збагнути, звідки взялися тут, у Трої, їхні дружини, тільки мудрий Одіссей розумів, що то якісь підступи ворогів.
Насправді так воно і було. Пріамів син Деїфоб, що після Парісової загибелі взяв собі за дружину прекрасну Єлену, повів її тепер до деревяного коня і там наказав викликати найсміливіших ахейців на ймення голосами їхніх дружин.