Розшукавши графа, вона сказала:
Облиште читати вашу бридку алгебру і відповідайте на запитання: ви вмієте стогнати?
Я ніколи не стогнав, відповів учений, здивований таким запитанням, та гадаю, що це не так вже важко.
Тоді постогніть, будь ласка, трошки, я перевірю.
Граф зморщив ніс і дуже старанно простогнав кілька разів на різні тони.
Чудово, схвалила лялька. Ви стогнете непогано і можете зробити мені велику послугу. Згода?
Граф зітхнув:
Сеньйора Емілія завжди наказує, а не просить
Я не наказую, але ви негайно підете зі мною, і Емілія без довгих короводів потягнула графа за ворота, де біля дороги лежала стара колода. Тут Емілія зупинилася і сказала:
Педріньйо тут завжди проходить, коли повертається з лісу. А оскільки він не може пройти спокійно повз кусок дерева Та я просто немов бачу: підійде, зупиниться і торох! по цій колоді!.. Отже, ви лізьте сюди в дупло, а як тільки він ударить, стогніть, гарненько стогніть, щоб голос був як у старого дерева. Зрозуміло?
То навіщо ж? насмілився запитати вчений.
Не ваше діло, сеньйоре. Робіть, що кажу, і не роздумуйте!
Цієї хвилі вдалині показався Педріньйо з сокирою на плечі.
Швидше, графе, швидше! квапила Емілія, заштовхуючи вченого в дупло. Він іде!..
Граф шурхнув у дупло, а вона задріботіла додому так швидко, що Педріньйо її навіть не бачив.
Емілія наче у воду дивилася: Педріньйо наштовхнувся на колоду і торох! ударив по ній сокирою. Та він так просто ударив, за звичкою, бо давно вже втратив усяку надію знайти розмовне дерево. І раптом що за чудо?! колода зойкнула: ой-ой-ой! Педріньйо підстрибнув, начебто на змію наступив.
Якого дідька! вигукнув він, вирячивши очі з подиву. Ця колода стогне? Чи мені ввижається?
Щоб упевнитися, він знову вдарив, але легенько так, несерйозно.
Ой! Ой! відповіла колода.
Дарма що Педріньйо вже цілий тиждень саме цього і домагався, він все ж був глибоко вражений і схвильований. Йому навіть довелося спуститися до струмка і ковтнути води, щоб хоч трошки заспокоїтися. Вода допомогла. Педріньйо набрався духу і, хоч колода стогнала не вгаваючи, відрубав від неї кусочок і прожогом кинувся бігти, задихаючись від захоплення.
Вбігши до двору, він мало не наскочив на Емілію. Лялька сиділа на ганочку, дригаючи ногами і насвистуючи «Пливи, мій човнику» із зовсім невинним виглядом.
Я знайшов, Еміліє! крикнув хлопчик ще здалеку.
Вона відповіла, удавши на лиці повну байдужість:
Що, власне, ти знайшов, Педріньйо?
Розмовне дерево, що ж ще! Що я міг інше знайти, коли я тільки це й шукаю!
Ну, що ж, бажаю успіху! знизала плечем маленька лисиця, дивлячись на нього і колупаючи паличкою землю.
Педріньйо образився, нагрубив їй і втік. Він влетів у дім вітром йому кортіло розповісти всім, як колода стогнала.
Ви навіть не уявляєте собі, який це жах! кричав він, не зводячи подиху. Колода стогнала, слово честі, як людина, стогнала: «Ой, ой, ой!» Ще навіть голос схожий був на графів. У мене аж дух перехопило, справді! Ніколи б не повірив, якби сам не чув! Чудасія!..
Педріньйо довелося кілька раз повторити свою розповідь. Кусок дерева переходив з рук в руки: його обмацували, нюхали, лизали Лише тітонька Настасія не наважувалася підійти: дивилася здалеку і хрестилася
Всі обговорювали незвичайну подію. Всі? Не зовсім: граф і Емілія утрималися від обговорення. Граф удав, що захоплений читанням підручника з алгебри, хоч крадькома, краєчком ока, уважно спостерігав всю сцену, тихенько посміхаючись. А Емілія підглядала з-за дверей. Потім вона пішла, затуляючи рот рукою, щоб не розсміятися. Прийшовши до себе, вона вийняла безхвостого коника, посадовила на коліна і зашепотіла йому на вухо:
Педріньйо спіймався на гачок і тепер вже, певне, тебе не відбере. Ура! Ура! Ти мій, мій, мій, і тепер я буду Цілий день з тобою гратися! І от що, Ваша Милість: передусім ми вам хвіст приробимо. Де ж це видано коник без хвоста? Я для вас, шановний коничку, роздобуду розкішний хвіст з півнячого піря. Зрозуміли? Це набагато модніше, ніж ота ваша кінська косиця, яка тільки на сінники й придатна. Зрозуміли, сеньйоре Конику, Коничку де Конику?
Авжеж, рот нарозхрист, язик на плече, почала вже верзти наша Емілія! І цілий вечір, поки вона бродила по подвірї, шукаючи пірце для свого коника, вона все говорила, говорила
Розділ третій
Конкурс
Тепер, коли розмовне дерево було знайдено, залишалося тільки зробити з нього ляльку, і брат Буратіно появиться! Та що за диво: хоч скільки Педріньйо колов складаним ножиком свою знахідку, хоч як тряс, кусок колоди залишався німий, мов риба.
От тобі й маєш! вигукнув Педріньйо. Колода так стогнала, аж серце краялося, а ця палиця і не писне! Нісенітниця!..
Емілія, злякавшись, що її хитрість можуть викрити, зразу ж відгукнулася:
Донна Бента днями казала, що справжнє горе завжди німе. Бідна палиця, мабуть, дуже страждає, що її розлучили з рідною колодою, і тому мовчить, вишитий ніс Емілії сіпнувся, удаючи співчуття палиці, ось побачиш, вона заспокоїться і так заголосить, що доведеться вуха затуляти! Ось побачиш!
Граф кашлянув і крадькома кинув захоплений погляд на Емілію: до чого ж хитра!