Михайло. Бо i я умiю мiтко стрiляти!
Солдат. Где тебе стрелять! (Наливає й дає хазяїновi). Ну-ка, выстрели из этова ружья.
Михайло. Та то таки iз сього, а то iз твого хочеться стрельнути. (Випиває).
Солдат. Изволь. (Наливає й п'є). Давай я заряжу. (Виймає патрон iз сумки й заряджає рушницю).
Михайло. Жiнко, знайди угля або крейди.
Тетяна. От чорт надав забаву! Вiкна повибиваєте i стiни подiрявите або дверi.
Солдат. Не бось, все цело будет. Подай-ка уголь.
Тетяна виймає вуглину i подає чоловiковi.
Михайло. Де ж би намалювати цiль?
Солдат. Я знаю. (Кладе рушницю на столi, бере у Михайла вуглину, iде до печi й на заслонi позначає крапку i круг).
Тетяна (пiдходить до столу). Ох, менi горе! Пропаде Финтик даром, i я без умислу буду виною його смертi.. Що тут робити? (Трохи замислилась. У той час Михайло бiля солдата дивиться на цiль..Тетяна намазує мерщiй огниво лоєм iз свiчки й кладе рушницю на те саме мiсце).
Михайло. Добре так буде. (Пiдступає до столу й бере рушницю).
Солдат. Ладно! Становись здесь. Смотри же, целься харашо.
Михайло. Та ну вже, не вчи, будь ласкав (нацiляється, потiм опускає руку). Покiйний панотець маленьким iще вчив мене стрiляти, i я, бувало, на льоту курей стрiляю.
Солдат. Искусный же ты стрелок! Посмотрим теперь твою удаль.
Тетяна (до солдата). Ви богзна-що надумали: вночi в хатi стрiляти! Коли за трьома разами не вистрелить, то бiльш i не треба.
Михайло. За трьома разами? Та я за одним разом так торохну, що й горшки з полицi полетять.
Солдат. Слушай, хозяин - я скажу: раз, два, три!.. По слову "три" тотчас пали!
Михайло. Чую. (Прицiлюється).
Солдат. Раз.. два три!..
Михайло (спускає курок - огню нема). Що це за причина?
Тетяна смiється. Солдат регочеться.
Солдат. Прикладывайся. Пусть жена твоя говорит: раз, два, три!
Михайло. Добре, - кажи, жiнко: раз, два, три! (Нацiлюється).
Тетяна. Раз два три!
Михайло спускає курок, - знов нема огню. Регiт.
Михайло (гнiвно). Та ну-бо, москалю, к чорту! Це твоя штука. Нащо ти замовив ружжо?
Солдат. Вот те на! Да мне какая нужда заговаривать ружье? Подай-ка, подсыплю пороху на полку: авось выстрелит!
Тетяна (до чоловiка). Та не стрiляй! Нехай воно тямиться! Бач, москаль непевний. Розiрве рушницю, то поранить iз нас кого або i вб'є.
Михайло. Не хочу, не хочу! Не буду стрiляти. Мосьпан глузує з нас (сiдає) А їсти притьмом хочеться.
Солдат. Ех, кабы теперь подала хозяйка лавреничков, этих, знаешь, треугольничков
Михайло (смiється). Лавреничкiв! Який то у вас, москалiв, язик лубяний! Скiльки мiж нами вештаєтесь, а й досi не вимовиш: ва-ре-ни-кiв.
Солдат. Ну, вареников Да что ты. Чупрун, об москалях так плохо думаешь? Да я, как захочу, то по-хохлацки говорить буду не, хуже тебя.
Михайло (спокiйно) Диво. Може i заспiваєш по-нашому?
Солдат. А почему ж и нет? Слушай в оба.
Михайло. Слухаю, слухаю. Прислухайся i ти, Тетяно!
Солдат (спiває).
Ой, был, да нима, да поехал на мельницу.
Бедна моя головушка, одна дома осталась.
Девчина моя, ти ж моя мати!
Довго ж менi, моє серце, без тебе скучати?
Дiвчино моя, Переяслiвко.
Дай менi вечеряти, моя ластiвко!
Михайло з Тетяною довго регочуться. Солдат, на них дивлячись, теж смiється.
Солдат. Что ж вы смеетесь? Разве худо спел?
Михайло i Тетяна (разом). Гарно, гарно, нiчого сказати.
Михайло. Утяв до гапликiв! (Смiється).
Тетяна. Аж пальцi знати! (Смiється).
Михайло. Де ти так вивчився? Це диковина! Не можна й розпiзнати, - таки немистенно по-нашому! (Смiється).
Солдат. Да спой-ка ты, хохлач, хотя одну русскую песню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!
Михайло. Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку?.. Може, лапушку або кумушку? Може, рукавичку або пiдпоясочку? Убирайся з своїми пiснями!.. Правду сказати, єсть що й переймати!.. Жiнко, заспiвай же ти по-своєму ту пiсню, що москаль спiвав. (До солдата). Сядьта послухай, як вона спiває.
Тетяна. Добре, чоловiче, заспiваю. (Спiває).
Ой, був та нема, та поїхав до млина.
Бiдна моя голiвонька, що я дома не була.
Дiвчино моя, ти ж моя мати!
Довго ж менi, моє серце, без тебе скучати?
Дiвчино моя, Переяслiвко.
Дай менi вечеряти, моя ластiвко!
Я ж не топила, я ж не варила.
По воду пiшла - вiдра побила.
А додому прийшла - пiч розвалила.
За те мене моя мати трохи не побила.
Михайло. А що, яково?
Солдат. Ну, што и говорить! Вить вы - природные певцы. У нас пословица есть: хахлы никуда не годятся, да голос у них хорош.
Михайло. Нiкуди не годяться? Нi, служивий, така ваша пословиця нiкуди тепер не годиться. Я тобi коротенько скажу. Тепер уже не те, як давно було, iскра дотепу розжеврiлась. Ось заглянь у столицю, в одну i в другу, та заглянь в сенат, та кинься по мiнiстрах, та тодi й говори - чи годяться нашi куди, чи нi!..
Солдат. Спору нет, что нынче и ваших много есть заслуженных, способных и отличных людей даже в армии, да пословица-то идет, вишь ты.
Михайло. Пословиця? Коли на те пiшло, так i у нас єсть їх не трохи.
Тетяна. Годi вам споритися. Тепер чи москаль, чи наш - все одно: всi одного батька, царя бiлого, дiти. Тiльки в тiм i разниця, що однi дуже шпаркi, а другi смирнi Чоловiче, вже не рано, - може, час спати лягати?
Михайло. Та щось i сон не бере, коли їсти хочеться.