Пане Тумнусе! Пане Тумнусе! бідкалася біля нього Люсі. Не треба плакати! Заспокойтеся! Що трапилось? Вам недобре? Любий пане Тумнусе, скажіть мені, що з вами сталося? Та фавн ридав так, наче в нього розривалося серце. І навіть коли Люсі пригорнула його і позичила йому свій носовичок, він гірко ридав тільки взяв носовичок і старанно витирав ним обличчя, витискаючи його кожного разу, коли той промокав наскрізь і невдовзі Люсі стояла посеред вологої плями.
Пане Тумнусе! заволала йому в самісіньке вухо Люсі. Годі! Годі вже схлипувати! Як вам не соромно поводитися, наче маленьке дитя! Ви вже дорослий фавн! З чого б вам так ридати?
А-а-а ще дужче заридав фавн. Я плачу, бо я поганий, поганий фавн!
Зовсім ви не поганий, заперечила Люсі, а, навпаки, дуже не поганий фавн! Найкращий з усіх знайомих мені фавнів.
А-а-а Ви б ніколи так не казали, якби тільки знали схлипуючи, ледь зміг промовити Тумнус. Ні, я поганий, дуже поганий. Ніколи ще світ не бачив створіння, жалюгіднішого за мене.
Що ж таке ви накоїли? поцікавилась Люсі.
Мій нещасний старий батько то його портрет висить над каміном ніколи б так не вчинив.
Як «так»?
Так, як вчинив я, відповів Тумнус. Він би ніколи не пішов у служіння до Білої Відьми! Ось до чого дійшов його син
Біла Відьма? Хто це така?
Хто це така?! Та вся Нарнія в неї під пятою! Це вона зробила так, щоб у Нарнії панувала одвічна зима. Одвічна зима, і ніколи тільки уявіть собі! ніколи не настає Різдво!
Біла Відьма? Хто це така?
Хто це така?! Та вся Нарнія в неї під пятою! Це вона зробила так, щоб у Нарнії панувала одвічна зима. Одвічна зима, і ніколи тільки уявіть собі! ніколи не настає Різдво!
Як це жахливо! не стрималась Люсі. То які ваші обовязки у неї на службі?
Оце і є найбільш прикрим з усього, простогнав Тумнус. Я викрадач дітей, дітокрад ось хто я. Придивіться до мене, донько Єви! Чи зможете ви повірити у те, що я такий собі фавн, який, тим не менш, спроможний зустріти бідолашне безневинне дитя у темному лісі, дитя, яке нікому не заподіяло ніякого лиха, заприязнитися з ним, запросити додому до своєї печерки, і все лише для того, щоб приспати пильність, а потім зрадливо віддати до рук Білої Чаклунки?
Ні, здивувалася Люсі. Ви аж ніяк не схожі на фавна, який здатен на те, що ви кажете.
Проте, знизав плечима фавн, я саме той фавн.
Що ж, повільно протягнула Люсі (вона не бажала ані поступатися правдою, ані образити фавна), що ж, це був поганий вчинок. Та якщо вам шкода того, що ви накоїли, я впевнена, ви так більше не чинитимете.
Шановна донько Єви, чи ви справді ще не зрозуміли? вигукнув фавн. Мова йде не про те, що я зробив, а про те, що я збираюсь зробити.
Тобто? зблідла Люсі.
Ви те саме дитя, заходився пояснювати Тумнус. За наказом Білої Чаклунки, зустрівши сина Адама чи доньку Єви, я маю негайно привести їх до палацу. Ви перша, кого я зустрів, і хоч я й удав з себе гостинного господаря запросив вас на чай, насправді ж я лише чекав слушної нагоди, коли ви задрімаєте, щоб доповісти про вас Чаклунці.
Але ж ви цього не зробите, пане Тумнусе, тривожно запитала Люсі. Правда, не зробите? Ви не повинні, зовсім не повинні цього робити!
Але якщо я не послухаюся Чаклунку, похнюпився Тумнус, вона обовязково про те дізнається. Мені вкоротять хвоста, спилять ріжки, вищипають бороду волосинка за волосинкою; вона змахне рукою і мої чудові роздвоєні ратиці перетворяться на жахливі тверді копита, як у нещасних коней. А якщо вона буде зовсім не в гуморі, то перетворить мене на камяну статую фавна, і я стоятиму в її жахливому палаці доти, доки на чотири трони Кейр-Паравеля не зійдуть ті, кому вони належать за правом. А чекати на це ще довго-довго, якщо взагалі коли-небудь я такого дочекаюся.
Мені дуже шкода, пане Тумнусе промовила Люсі. Але, благаю, відпустіть мене додому.
Мабуть-таки, доведеться, хилитнув головою фавн. Так. Доведеться! Я вже і сам це розумію. Я і не знав, які вони, ті люди, доки не зустрів вас. Але тепер, як я познайомився з вами, вже не можу віддати вас у руки Чаклунки. Нам треба негайно рушати. Я проводжу вас до ліхтарного стовпа. Сподіваюсь, звідти ви знайдете шлях до рідного Гардеробу у Вітальні?
Знайду, впевнено відповіла Люсі.
Тож, ходімо, але тихо, як миші, попередив Тумнус. У лісі повно її шпигунів. Навіть деякі дерева перейшли на її бік.
Полишивши все, як було, на столі, вони підвелися, Тумнус ще раз розкрив парасольку, Люсі взяла його під ручку, і вдвох вони попрямували до лісу. Надворі й досі сніжило. Зворотний шлях був зовсім несхожий на прогулянку до печери фавна вони йшли мовчки, дуже швидко, тримаючись осторонь від світла. Люсі зітхнула з полегшенням, коли вони нарешті дісталися до ліхтарного стовпа.
Чи знаєте ви, куди йти далі, донько Єви? запитав Тумнус.
Пильно придивившись, Люсі помітила у гущині лісу клаптик буцімто денного світла.
Так, відповіла вона. Я бачу двері у шафу.
Тоді годі зволікати, поквапив її фавн. І можливо коли-небудь ви пробачите мені?
Звичайно я вам пробачаю, запевнила Люсі, щиро потиснувши йому руку. Сподіваюсь, через мене ви не потрапите у халепу.