Опа, хто там? так, ніби до нього в двері не ломляться з сокирою, а дзвонять у дзіночок, а він сидить перед увімкненим телевізором в гівношльопах і халаті в тигрових кольорах. Ні, щоб крикнути: «У мене в руках валина! Не гони!», або «Сишиш, Вася! Кому на Одесу?» тощо.
У відповідь прозвучав ще один тупий удар сокирою.
Хтось вміло і впевнено проривався в кімнату і, очевидно, не збирався розмінюватися на такі дрібниці, як привітання й реверанси. Зважаючи на це, І-два в секунду допетрав, що робити. Він вискочив із ліжка, застрибнув у спортивки, накинув на кумпол кепарик і кинувся до вікна. Відкрив його, зирнув вниз третій поверх.
Хто і навіщо зараз проламується в кімнату? Що ці чорти зробили з бабусею? І-три прикинув, що стрибати з вікна зависоко: весь не помреш, але переламані ноги назавжди в пекло. Роззирнувся і помітив поруч, на зовнішній стіні будинку, каналізаційну трубу.
В цю мить Іван згадав про документи. Скочив до шафи, просунув руку під неї, помацав підлогу бумаг не було! Глянув під шафу й побачив очима, що документів там в натурі нема. Ну що ж, більше його тут точно нічого не тримало.
І-два знову підбіг до вікна і перед тим, як вилізти, озирнувся ще раз на двері удари лунали не часто, але впевнено. В дверях уже було кілька дірок, і крізь одну з них І-три побачив оголену грудь та викривлене обличчя пенсіонерки, яка саме замахувалася для чергового удару сокирою.
Коли колобродиш вулицею з найлегшими наркотиками, ти вирізняєшся з натовпу тим, що завжди неадекватно реагуєш на появу міліціонерів, охоронців тощо. І зараз, коли І-три повертався на метро на район із наркотою, він теж бігав очима обличчями пасажирів, чи ніхто підозрілий його не пасе.
Але погляд затримався на маленькому хлопчикові в комбінезоні, який вовтузився біля своєї мами і хапав усе, що його зацікавлювало. Хапав не легенями, а руками.
І-три подивився на нього, і його чомусь, серед цього всього стрьому через наркотики, дуже розчулив цей малий. Йому стало шкода дитини, він впізнав у малому самого себе в дитинстві. Пройде з десять років, думав І-три, і пепс точно буде жити тими самими заманухами, шо і я зараз.
Іншими словами, людина розвивається не завдяки своїм власним переконанням та зацікавленням, а через зовнішні системи, які навязують спершу батьки, потім дитсадок, згодом школа, інститут, вулиця, тюрма, робота, діти, друзі. І злочини чи досягнення, які чинить людина, значною мірою залежать від соціуму, що нас оточує.
В Івановій голові основою правил було вуличне виховання, тому й планка відчуття вини у нього було вулична. Також вулиця давала ширші, ніж соціальні норми, можливості пізнання забороненого. У ній був розгул інстинктів, тваринних емоцій і неписаних правил.
Хлопчик простягнув руку до стоп-крана, мама її відсмикнула.
За якусь хвилину мама почала копирсатися в сумці, було чути, що їй хтось дзвонив. Хлопчик, зацікавлений тим, від чого відсмикнули його руку, знову взявся за стоп-кран, на цей раз впевненіше й чіпкіше. Мама не зауважила цього, бо саме збиралася сказати «альо».
Раптом весь поїзд сіпнуло. Люди в натовпі завалилися одне на одного, почали кричати, матюкатися, перелякалися, освітлення заблимало, вагон на кілька секунд перехилило на бік. В одного діда з рота вилетіла вставна щелепа і на швидкості підбила око нафарбованій жінці в діловому костюмі. Школярка застрягла головою в животі товстуна. Сноуборд пролетів над усім вагоном і одним чітким ляском по щоці відправив у нокаут хіпстера в навушниках. Мама хлопчика так і не змогла договорити слово «альо», її переклинило на першій букві, і вийшло тільки «аааааааа!».
Іван, поки витягував свою ногу з-під якогось товстого спітнілого мужика, радісно матюкався, кивав сам до себе головою і примовляв типу: ага-ага, малий вірняк виросте таким, як і я.
І-раз саме зайшов у підїзд в той момент, коли І-два виповз із вікна, тому вони не помітили один одного.
І-раз, з пляшкою пива й буханцем, пішки піднявся на третій поверх, відчинив ключем вхідні двері й одразу зазирнув на кухню, щоб віддати ласощі бабусі, яка завжди вранці сиділа перед вікном на кухні й дивилася на дитячий майданчик. Але на цей раз її на місці не було.
І-раз гукнув: «баабцюююю!», ніби кликав до себе домашню тваринку, й пішов коридором. Із наступними словами: «я вам тут пива приніс» він помітив деревяні друзки дверей, що валялися в кінці коридора, і очі в нього стали круглими, ніби дві кришечки з-під «Чернігівського». Він ступив ще кілька кроків і вже хотів зазирнути в свою зйомну кімнату, але помітив бабцю з сокирою в руках. Вона саме виходила з кімнати. І-раз також помітив, що його брата в кімнаті не було.
Що побачив Іван? З кімнати, де мав у цей час мирно дрімати його братан, виходить баба з сокирою, з виваленою назовні груддю, вхідні двері в кімнату прорубані.
Уява в такі моменти розгублюється. Він рішив, що І-два вбила бабця, тіло кинула у ванну і у своєму черговому шизоїдальному апофеозі чекала на інших Іванів для такої ж забави. А що він мав подумати? Не розпитувати ж у бабці, за скільки ударів вона сокирою витесує японських журавликів.