Всего за 261 руб. Купить полную версию
На горищі знову шугнуло щось, схоже на мишку, і дівчина вкотре підвела погляд від книжки.
Вони разом звільнили чоловікове обличчя від травяної маски. Сьогодні було затемнення. Вони чекали на нього. Де ж він? Що це за цивілізація із вмінням передбачати погоду й затемнення? Ель-Ахмар чи, як його ще називають, Ель-Абяд[2]; то люди мусять належати до одного з північно-західних пустельних племен. Вони змогли знайти людину, що падала з неба, вкрили її обличчя маскою із зілля, назбираного в оазисі й звязаного докупи. Зараз трава огортала чоловіка. Улюбленою його місциною на землі були травяні луки Кю[3], де кольори буяли такою ніжністю та розмаїттям, наче пагорби, на яких ростуть різнобарвні ясени.
Під час затемнення він пильно вдивлявся в навколишній пейзаж у слабкому світлі. Люди навчили його, як підіймати руки і вбирати в себе сили Всесвіту, так само як пустеля увібрала в себе безліч літаків. Вони продовжували нести його в паланкіні з гілок і повсті. Чоловік побачив, як зграйка фламінго перетинає поле його зору в напівтемряві від прикритого Місяцем Сонця.
Його шкіри повсякчас торкалися цілющі суміші чи темрява. Якось уночі він почув високо в небі щось на кшталт лагідного співу дзвіночків на вітрі, та згодом запала тиша, і він заснув, спраглий цього звуку, схожого на сповільнене тьохкання птаха, можливо фламінго, чи скавчання маленького фенека[4], котрого ніс у напівзашитій кишені свого бурнуса[5] один із чоловіків.
Наступного дня чоловік лежав загорнений у свіжу тканину, аж раптом звідкись долинули різкі кришталеві звуки. Здавалося, сама темрява народжувала їх. Коли надійшли сутінки, його тіло знову розгорнули і пацієнт побачив, як до нього наближається стіл із чоловічою головою, а за хвилинку зрозумів, що це бедуїн з велетенським ярмом на шиї з привязаними до нього сотнями маленьких пляшечок, кожна ниткою чи дротом різної довжини. Тіло, заховане в цій скляній сфері, рухалося так, наче cтало її частиною.
Фігура ніби зійшла із зображень тих архангелів, яких він перемальовував іще школярем і ніяк не міг зрозуміти, як звичайне тіло здатне вмістити усі мязи, необхідні для керування крильми. Кочівник рухався повільно й розважливо, хода його була настільки плавною, що пляшечки майже не розхитувалися. Архангел змахував скляним крилом і діставав потрібне зілля, насичене сонячним промінням, наче мазь спеціально нагрівалася, щоб оберігати його рани. Позаду цілителя мерехтіло світло відтінки синього та інших кольорів тремтіли в серпанку й танцювали на піску. Усе це здавалося дивом слабкий скляний передзвін, надмір кольорів, чоловік наближався, наче волхв із дарами та обличчям, схожим на гладенький і темний рушничний приклад.
Поверхня скла була шорсткою, бо оброблялася піском, як у часи давно зниклої цивілізації. Кожна пляшечка заткнута малесеньким корком, і цілитель витягав його зубами, тримаючи в роті кілька таких затичок, змішував вміст різних ємностей. Він постояв над розпростертим обпаленим тілом зі своїми крильми, встромив глибоко в пісок дві палиці й відійшов від свого шестифутового ярма, котре балансувало тепер на милицях, зроблених із двох патиків. Бедуїн залишив свою «крамницю». Він клячав біля постраждалого пілота, клав холодні руки йому на шию й сидів так якийсь час.
На караванному шляху між Північним Суданом і Ґізою, котрий називали Сорокаденною дорогою, його знав кожен. Цілитель зустрічав каравани, торгував спеціями та напоями й мандрував між оазами. Він пробирався крізь піщані бурі, загорнутий у свій дивакуватий скляний плащ, із маленькими корками у вухах, і сам собі здавався своєю ж посудиною, цей крамар-цілитель, цей повелитель олій, парфумів і дивовижних панацей, цей хреститель. Він просто заходив до табору й прямував із завісою слоїків до того, хто потребував ліків.
Кочівник сів і нахилився над обгорілим чоловіком. Потім зєднав шкіряні човники стоп, трохи відхилився й витягнув потрібні пляшечки, навіть не глянувши на них. Повітря повнилося ароматами, коли він відкорковував слоїки. Запахло морем. Іржею. Квітами індиго. Чорнилом. Річковим намулом-калиною-формальдегідом-парафіном- ефіром. Повітря хаотично засмикалося. Ген-ген заревли верблюди, мабуть, вловили пахощі. Цілитель втер у грудну клітину пілота чорно-зелену пасту. Це була товчена павичева кістка, він виміняв її в одному з арабських поселень десь західніше чи південніше, бо знав, що це найкращий лік проти опіків.
Двері між кухнею й зруйнованою капличкою ведуть до овальної бібліотеки. Усередині все здається безпечним, якщо не зважати на велетенську дірку між портретами на дальній стіні два місяці тому тут стріляли з мінометів. Приміщення призвичаїлося до своєї рани, звикло до витівок природи, вечірніх зірок і пташиного співу. Окрім височенних книжкових полиць тут є канапа, піаніно, накрите сірою тканиною, і навіть голова ведмедя єдине, що залишилося від опудала. Полиці біля пошкодженої стіни покривилися від дощу, та й книжки набрали води і поважчали вдвічі. Іноді тут зявлялася блискавка, перекреслювала собою килим і піаніно, знову й знову.