Папа усміхнувся.
Я схвалюю ваш порив, але якщо це дорога до монголів? запитав він, хитро примруживши очі.
На обличчі іспанця лише на мить промайнув сумнів.
Наказуйте! з готовністю повторив він.
Я радий, що у вас така впевненість і бажання принести користь своєму королю і святій вірі. Ви маєте де зупинитися?
Так, Ваша святосте! Й поселився у монастирі кларисок. Увесь вільний час я проводжу у розмовах з абатисою. Там я дізнався про святу дівицю Розу, відповів кабальеро.
Мені приємно це чути. Я прошу вас повернутися до монастиря і бути готовим будь-якої миті вирушити в подорож, мовив Климент.
Дозвольте спитати: я буду сам?
Ні, звичайно, ні. У Вітербо перебуває посольство тамтешнього правителя. Вони чекають на моє послання. З ними і вирушите!
Папа виставив праву руку з перснем, іспанець поштиво поцілував її і полишив кімнату. Невдовзі повернувся Пєтро.
Папір і чорнило! розпорядився Климент. Я хочу написати листа магістру Гуго де Ревелю.
Ваша святість звелить знайти гінця? поцікавився секретар.
Не треба! Дорогою до Абака його доставить де Перпіньян. І знайдіть писаря. Стиль і каліграфія послання до ільхана мають бути вишуканими.
Папа Климент підвівся і підійшов до столу, завбачливо поставленого біля вікна. Невдовзі слуга приніс папір, перо і каламар. Папа почекав, коли в кімнаті нікого не лишиться, зручно вмостився за столом, вмочив перо у чорнило і вивів перші слова:
«Єпископ Климент, слуга слуг Божих, Великого магістра і братів ордену кавалерів Святого Йоанна вітає і шле апостольське благословення.
Дорогий брате во Христі!»
Написав і задумався. Папа Климент уперше назвав Гуго де Ревеля Великим магістром, тим самим прирівнявши його до наставника ордену Храму. Він сподівався, що цей жест не залишиться непоміченим. Подумавши, єпископ продовжив.
VIII
Тугар здригнувся. Він гарячково завертів головою, чим викликав сміх у дітей. Але чоловік не зважав на це. Тугар намагався відшукати з-поміж людей, що висипали на подвіря, жінку, чий голос він чув. Або хоча б Гійома, зустріти якого він і не сподівався. Напевне, ратник, який постійно крутив головою навсібіч, виглядав не надто серйозно, тому Ратибор якось суворо подивився на свого підлеглого.
І тут Тугар побачив... Злату!
Жінка спускалася сходами з бічної галереї і дивилася не на приїжджих, а кудись на середину квадратного майдану. За ці роки Злата зовсім не змінилася: залишилася така ж тендітна, граційна і золотоволоса, як тоді, коли він бачив її востаннє. Тугар простежив за Златою і зустрівся поглядом з одним з хлопців. Лише тепер він зауважив, що хлопяк дивовижно схожий на знайомого йому командора тамплієрів.
«Але ж це неможливо!» подумав Тугар, але тут на майдані, зявився літній чоловік, у якому всі впізнали Світозара. Роки, проведені у походах то проти монголів, то з тими ж монголами проти литвинів, не могли не позначитися на ньому. Воєвода змужнів, юнацька безпосередність, яку ще юний Тугар помічав у Світозарові, з роками зникла, поступившись місцем досвіду і впевненості.
Вітаю Ратибора у Тустані! голосно сказав Світозар і на знак привітання підняв руку. Як доїхали?
Ратибор спішився і підійшов до воєводи.
Не дуже щасливо. Ми втратили двох дружинників, а третього довелося залишити в Другобці, сказав він.
Розбійники?
Воєвода Путята стверджував, що то були «татарські люди».
Світозар скрушно закивав головою.
Так, вони тут віднедавна. Правда, сюди не потикаються, але каравани скаржаться на них, повідомив він. Ну, гаразд, показуй, кого привіз із собою.
Ратибор жестом наказав ратникам злізти з коней. Слуги одразу відвели їх до стаєнь, а до чоловіків підійшов Світозар. Він прискіпливо вдивлявся у кожного прибулого, неначе намагався вгадати, чи не помилився князь у своєму виборі.
Світозар зупинився перед Власом, від чого боярський син трохи знітився.
Розбійники?
Воєвода Путята стверджував, що то були «татарські люди».
Світозар скрушно закивав головою.
Так, вони тут віднедавна. Правда, сюди не потикаються, але каравани скаржаться на них, повідомив він. Ну, гаразд, показуй, кого привіз із собою.
Ратибор жестом наказав ратникам злізти з коней. Слуги одразу відвели їх до стаєнь, а до чоловіків підійшов Світозар. Він прискіпливо вдивлявся у кожного прибулого, неначе намагався вгадати, чи не помилився князь у своєму виборі.
Світозар зупинився перед Власом, від чого боярський син трохи знітився.
Я тебе знаю? поцікавився воєвода.
Три роки тому ти, воєводо, зупинявся у Белзі у мого батька, відповів Влас.
Батька звали Власом?
Так, Власом, одразу зрадів ратник. Як і мене.
Гаразд.
Світозар пройшов далі, кинув мимовільний погляд на Тугара, що стояв останнім у ряду, вочевидь, не впізнав, уже повернувся був, щоб підійти до Ратибора, але в останню мить зупинився. Якось дивно знов обернувся до Тугара, провів рукою по чолі, наче щось згадуючи.
Ти бував у Луковому? запитав Світозар і, отримавши ствердну відповідь, продовжив: Та ти ж...
І в цю мить почулося дзвінке жіноче: «Тугар!» Це Злата впізнала у прибулому ратнику свого названого брата.
Тугар? здивувався воєвода.
Так, воєводо! Я Тугар! підтвердив той.