Мертві, констатував він. Забираємося хутчіше геть.
Лише після цього відповів Власу:
Розбійників тут тьма-тьмуща. Правда, ніхто не гадав, що вони так близько підійдуть до міста. Досі вони гасали значно південніше.
Тим часом привели коней, що спокійно паслись неподалік і зовсім не переймалися боєм. Насамперед двох убитих перекинули через сідла, тоді допомогли сісти пораненому.
Подальшу дорогу долали повільніше, ніж досі: доводилося слідкувати, щоб тіла убитих не звалилися з коней, та й на спостереження навколишніх хащів витрачалося більше часу, ніж до того.
Першим містом, куди увійшов невеликий загін, виявився Другобець[7]. Засноване ще за Рюрика Ростиславича, місто поділило долю решти руських міст і тепер стояло незахищене. Саме це відчуття незахищеності зробило свою справу: більшість городян покинули рідну домівку і переселилися у сусідній Львів, хоча й без міських мурів, але під безпосередньою опікою князя.
Правда, місто все ж оточував частокіл, але він явно не був призначений для того, щоб зупинити Орду. Як пізніше дізнався Тугар, частоколом городяни захищалися від численних у цих лісах розбійників. Після особистої зустрічі з ними подорожні сприйняли цю пересторогу не зайвою.
Другобець розташувався на березі невеликої річки, яку Івор назвав Тисьмяниця.
Чому Тисьмяниця? поцікавився невгамовний Влас.
Не знаю, зізнався Івор. Що це означає, сказати не можу. Може, городяни кажуть...
Це від слова «тясмин», озвався Тугар.
Всі, і Ратибор зокрема, повернули до нього голови.
Що значить «тясмин»? запитав Ратибор.
Камінь. Так кажуть деякі народи Улус-Джучі.
Ратибор якось дивно подивився на Тугара, але нічого не сказав. Натомість він сміливо спрямував коня через невеликий деревяний міст до міської брами.
Частокіл виявився досить-таки високим, з-за нього не видно було міських будівель, лише хрести двох деревяних церков.
Перед самою брамою подорожніх зупинив загін озброєних списами людей, з усього видно міська охорона. Наперед вийшов літній воїн, але, впізнавши з-поміж прибулих Ратибора, кивнув своїм людям, мовляв, пропускайте. Ратибор спішився, підійшов ближче.
Частокіл виявився досить-таки високим, з-за нього не видно було міських будівель, лише хрести двох деревяних церков.
Перед самою брамою подорожніх зупинив загін озброєних списами людей, з усього видно міська охорона. Наперед вийшов літній воїн, але, впізнавши з-поміж прибулих Ратибора, кивнув своїм людям, мовляв, пропускайте. Ратибор спішився, підійшов ближче.
Вітаю із щасливим прибуттям! сказав воїн.
Не таке вже воно й щасливе, відповів Ратибор, обнімаючи господаря.
Він показав на коней з нерухомими тілами.
На нас напали по дорозі сюди. Скажи, Путято, хто розбійничає навколо?
А чого б то ми охоронялися? відмахнувся Путята. Розкажу потім.
Добре. А зараз подбай про мертвих, згодився Ратибор.
А ви?
А живі про себе подбають самі!
Ратибор був у Другобці не вперше, тому нічому не дивувався, як і городяни не здивувалися несподіваній появі чергового загону. Коли два охоронці відводили коней, на яких лежали мертві, у напрямку однієї з церков, Ратибор упевнено спрямував решту загону до споруди, що могла бути тільки заїжджим двором. Слуги звично прийняли у прибульців коней, відвели їх до стайні, допомогли пораненому злізти і, підтримуючи попід руки, повели у будинок.
Ратибор зібрав усіх і сказав:
Зараз вас відведуть усередину, де нагодують і де ви відпочинете. Хотілось виступити завтра зранку, але треба поховати побратимів. Я зараз піду до воєводи дізнаюся, хто ж усе-таки напав на нас, і взагалі розпитаю про обставини.
Він упевнено попрямував до центру міста, де при невеличкому майдані височіли церкви і дещо чепурніші, ніж інші, будинки. Саме там жили бояри, і правив воєвода Путята.
Той уже чекав на гостя. Коли обидва зайшли всередину будинку, на столі на них уже чекала трапеза.
Я знав, що ти прибудеш, повідомив Путята, запрошуючи гостя до столу.
Скажи краще: сарацини були? запитав Ратибор.
Були. Учора зранку поїхали. А хіба щось не так? Головний показував грамоту князя.
Ні, усе гаразд, заспокоїв Ратибор. Просто князь дуже дорожить ними. Схоже, покладає на них якісь сподівання. А тут розбійники шастають! Хто вони?
Путята запросив гостя до трапези. Слуга, що стояв поруч, налив у келихи меду і відійшов убік.
Вони зявилися у тутешніх лісах недавно, говорив воєвода, тягнучись за смаженою птицею. Насамперед вони позбулися інших, тутешніх, розбійників. Розумієш, Ратиборе, я за ними давно гасав лісами, щоб знайти і покарати, а тут вони самі вихопилися і просять мене захистити від непроханих зайд!
А ти?
А я кого треба посадив на палю, хтось сидів у тюрмі, а з розбійниками сплохував.
Тобто?
Невловні вони! Знають військову справу. Так просто їх не візьмеш.
Дозволь не погодитися з тобою, воєводо, відказав Ратибор. Битися вони не вміють. За півдня шляху звідси лежить дюжина трупів, і якби не їхні стріли зненацька, я не мав би два трупи! Хто це?
«Татарські люди», відповів Путята.
Звідки вони тут? Де Звягель, чи що там від нього лишилося, а де Другобець! Ти не плутаєш, воєводо?