Всего за 378 руб. Купить полную версию
Іще крок...
Треба було пробратися достатньо далеко, щоб вийти на зручне місце, під яким буде чисто й не заважатимуть металеві балки.
Нікого не лишилося позаду ані друзів, ані батьків, ані задоволення і нічого, що змусило б пошкодувати про мій учинок. Душею й тілом я був готовий.
Останній крок...
Ось. Чудове місце. Я застиг. Повітря, яким я дихав, було... солодким як божественний нектар. Я був на самоті, і свідомість уже почала полишати мене... Я зосередився й повільно ступив крок назустріч безодні я не дивився в неї, але відчував її присутність, її чудовість.
Я стояв поруч із лебідкою приватного ліфта ресторану. Вона була нерухомою, прямо навпроти мене. Нас розділяли лише три метри порожнечі. Зі свого боку я бачив лише троси, які рухалися, опускалися в порожняву... В пустоту. Вікна ресторану виходили на інший бік. Ніхто мене не бачив. Жодних звуків із зали не долинало до мене. Лише тихий шепіт ночі. І ці вогні, які здаля мерехтіли, вабили, гіпнотизували... І це мяке, пянке повітря, яке сповнювало надприродним блаженством... Більшість моїх думок утекли від мене, і я вже перебував поза своїм тілом, я був не я. Я танув у просторі, у житті, у смерті. Я не існував як окрема істота. Я і був життям. Я...
Покашлювання...
Це вмить вивело мене з мого стану, як гіпнотизер, клацнувши пальцями, виводить із трансу свого пацієнта.
Праворуч від мене, на краю балки, стояв чоловік, який дивився мені просто в очі. Вік за шістдесят. Волосся сиве. Темний костюм. Погляд його, підсвічений відблисками освітлення вежі, здавалось, ішов із тої безодні. Усе життя памятатиму той погляд із блакитної сталі, від якого кров холоне.
На превелике моє здивування, мене охопила лють. Я ж так дбав, щоб ніхто мене не бачив. Я ж був певен, що ніхто не стежить за мною... Я почувався актором у дешевому фільмі, у якому чарівний рятівник зявляється напрочуд вчасно, щоб запобігти самогубству.
Я губив своє життя, інші ж лишали його собі. Тож моя смерть належала мені, тільки мені. Неприпустимо, щоб хтось насмілився затримувати мене, переконувати, що моє життя прекрасне, незважаючи ні на що, чи що є нещасливіші за мене, чи ще щось. У будь-якому разі, ніхто не був здатний мене зрозуміти та я й не просив цього. Усе, чого я волів, це бути на самоті. Один.
Лишіть мене. Я вільна людина. Що хочу, те й роблю. Забирайтеся!
Він мовчки дивився на мене, і я відразу знітився. Він дивився на мене... байдуже. Так-так, байдуже!
Він спокійнісінько вийняв сигарету з рота.
Давай-но. Стрибай!
Я вкляк від його слів. Я чекав на що завгодно, але не на таке. Це що за збоченець? Хоче подивитися, як я падатиму, і пореготати? Чорт його забирай, треба ж було такому зі мною статися! Ну як так можна? Боже правий, що я такого накоїв за життя? Я скаженів від люті й був ладний вибухнути, і від того сказу мені палало обличчя. Я не йняв віри, що все відбувається насправді. Це неможливо, неможливо, але...
На що чекаєш? спитав він жахливо спокійно. Стрибай!
Я розгубився від дурості ситуації, думки мої переплуталися, і я не міг зігнати їх докупи. Я ледве спромігся вимовити кілька слів:
Ви хто такий? Ви чого від мене хочете?
Він дуже спокійно витягнув сигарету і якийсь час дивився на дим, легенькі завитки якого тягнулися до мене. Його погляд втупився мені в очі й паралізував мене. Харизма цього чоловіка могла б зігнути Ейфелеву вежу.
Ти розлючений. Але ти дуже страждаєш на споді душі, сказав він дуже спокійним голосом із легким, невідомим мені акцентом.
Авжеж, неважко здогадатись.
Ти жахливо нещасний, і тобі несила терпіти життя.
Його слова непокоїли мене та змусили знову відчути біль. Я кивнув головою на знак згоди. Тиша була заважкою.
Скажімо, у мене... великі проблеми протягом усього життя.
Довга, довга затяжка сигаретою.
Не буває великих проблем. Бувають лише маленькі люди.
У мені збурилася хвиля злості, у жилах застукала кров, обличчя знову запалало. Я проковтнув слину.
Легко зловживати моїм становищем і принижувати мене зараз. Ким ви себе намислили? Нібито ви повирішували вже всі власні проблеми!
Із неймовірним апломбом він дуже спокійно відповів:
Скажімо, у мене... великі проблеми протягом усього життя.
Довга, довга затяжка сигаретою.
Не буває великих проблем. Бувають лише маленькі люди.
У мені збурилася хвиля злості, у жилах застукала кров, обличчя знову запалало. Я проковтнув слину.
Легко зловживати моїм становищем і принижувати мене зараз. Ким ви себе намислили? Нібито ви повирішували вже всі власні проблеми!
Із неймовірним апломбом він дуже спокійно відповів:
Так. І власні, і інших людей також.
Мені ставало зле. Я цілком усвідомлював, що навкруги мене порожнеча.
Думаю, мені навіть... ставало страшно. Страх нарешті дістався до мене й огорнув мене. Долоні спітніли. Особливо лячно було дивитися вниз.
Він знову заговорив:
Якщо ти стрибнеш твої проблеми дійсно щезнуть. Ви розійдетеся. Але несправедливо.
Тобто?
Ти знову змусиш себе страждати. А твої проблеми не відчують нічого. Це не дуже... зважене рішення.
Від стрибка з вежі страждань не буде. Від шоку людина помирає, не встигнувши нічого відчути. Ніякого болю. Я дізнавався.