Всего за 272 руб. Купить полную версию
Там і знайшов його вісім років по тому офіцер Со. Старий, власне, спустився під землю подивитися на Чона До, який зі своєю командою був на нічному завданні в тунелі, що тягся під демілітаризованою зоною на десять кілометрів, мало не до передмість Сеула. Із підземелля вони завжди виходили спиною вперед, щоб очі звикли до світла, - і Чон До мало не наскочив так на офіцера Со, чиї плечі й добре розвинений торс свідчили про те, що цей чоловік виріс у добрі часи, ще до кампаній Чхолліма[4].
- Ти - Пак Чон До? - спитав він.
Коли Чон До обернувся на голос, світло сяяло з-за коротко постриженої сивини офіцера. Шкіра на його обличчі була темніша, ніж під волоссям чи на підборідді: офіцер справляв враження чоловіка, який щойно поголив бороду й густе, здичавіле волосся.
- Я, - відповів Чон До.
- Це імя мученика, - сказав він. - Сирітський загін?
Чон До кивнув.
- Так. Але сам я не сирота.
Погляд офіцера Со спинився на червоному значку тхеквондиста на грудях юнака.
- Чесно, - відзначив офіцер і кинув Чон До торбу.
Там були сині джинси, жовта футболка з поні, спорядженим для гри в поло, і взуття, що називалося «найками», таке Чон До вже бачив, коли сиріт посилали зустрічати пороми з корейцями, яких привабили з Японії обіцянками партійної роботи та квартирами в Пхеньяні. Діти тримали транспаранти з написами «Ласкаво просимо!» і співали партійних пісень, щоб японські корейці спустилися трапом попри страшний вигляд міста Чхонджин і «воронів», які чекали неподалік і мали відвезти новоприбулих до трудових таборів кванлісо[5]. Чон До немовби тільки вчора спостерігав цих акуратних хлопчиків у новеньких кросівках, які нарешті повернулися додому.
Він узяв жовту футболку.
- І що я маю з цим робити? - спитав він.
- Це твоя нова форма, - відказав офіцер Со. - Ти ж хитавиці не боїшся, еге ж?
Чон До не боявся. Вони сіли на потяг до східного порту Чхольхван, де офіцер Со зафрахтував рибальське судно; команда так злякалася військових гостей, що аж до японських берегів не знімала значків із портретом Кім Ір Сена. Біля поверхні моря Чон До бачив маленьких рибок із крилами, а туман пізнього ранку був такий густий, що кожне вимовлене слово немов зникало в ньому. Цілий день кричали гучномовці, а в кожного з рибалок на грудях був витатуйований портрет дружини. Море було таке примхливе, яким він іще ніколи його не знав: тіло не мало жодної певності, куди переносити свою вагу кожної миті, а проте з цим можна було зжитися. Вітер у снастях, здається, був у згоді з хвилями, які підставляли плечі під корпус судна. І, лежачи на даху стернової рубки під нічними зорями, Чон До відчував, що тут саме те місце, де людина може просто заплющити очі й полегшено зітхнути.
Офіцер Со також узяв на борт перекладача - такого собі Ґіля. Ґіль читав японські романи на палубі та слухав маленький касетний плеєр через навушники. Чон До тільки раз спробував заговорити з Ґілем: спитав його, що той слухає. Але не встиг Чон До розтулити рота, як Ґіль зупинив плеєр і промовив слово: «Опера».
Вони мали взяти когось - когось на пляжі - і привезти цю людину з собою додому. Більше нічого офіцер Со про їхню мету не казав.
На другий день у сутінках їм стало видно далекі вогні міста, але капітан не дозволив матросам підпливти ближче.
- Це Японія, - пояснив він. - Я не маю документів на ці води.
- Я скажу, наскільки близько треба, - мовив капітанові офіцер Со, і вони попрямували до берега, контролюючи глибину рибальським лотом.
Чон До перевдягнувся, міцно затягнувши пояс цупких джинсів.
- Це одяг останнього з тих, кого викрали? - поцікавився він.
Офіцер Со відповів:
- Я багато років нікого не викрадав.
Чон До відчув, як напружуються мязи обличчя, як по всьому тілу пробігає відчуття жаху.
- Розслабся, - сказав офіцер Со. - Робив я це сто разів.
- Правда?
- Ну двадцять сім.
Офіцер Со витяг невеликий ялик і вже біля берега наказав рибалкам спустити його на воду. Там, на заході, у Північній Кореї сідало сонце, холодало, і вітер перемінився. Човник крихітний, подумав Чон До, у ньому ледве стане місця для однієї людини, що вже казати про трьох людей і викраденого, який буде борсатися й вириватися. Офіцер Со сів у ялик, узявши бінокль і термос. За ним пішов Ґіль. Коли Чон До сів поруч із Ґілем, чорна вода хлюпнула через борт і моментально промочила йому ноги. Чон До завагався, чи признаватися, що він не вміє плавати.
Ґіль усе намагався навчити Чона деяких фраз японською. «Добрий вечір. - Конбан ва ». «Вибачте, я заблукав. - Чотто сумімасен, мічі ні майоймашіта ». «Чи не могли б ви допомогти знайти мого кота? - Ваташі но неко ґа майґо ні нарімашіта? »
Офіцер Со розвернув ніс човна до берега, витискаючи всі сили з підвісного мотора - заїждженої радянської «пресни». Вони повернули на північ і йшли понад берегом. Піддаючись руху хвиль, човен хилився то в бік суходолу, то в бік відкритого моря.
Ґіль узяв бінокль, але подивився не на берег, а на високі будинки, на яких уже оживали нічні неонові знаки.
- Що я вам скажу, - мовив Ґіль. - У цих краях «важкого березня» не було.
Чон До й офіцер Со перезирнулися.