Всего за 272 руб. Купить полную версию
Ґіль спробував завести розмову з японками, а ті все всміхалися й не звертали на нього уваги. Тоді він пригостив барменку. Та підійшла, поговорила з ним, поки наливала. Плечі в дівчини були вузенькі, але сорочка дуже обтисла, а волосся - чорне-пречорне.
Вони випили разом, він сказав їй щось, і вона розсміялася. Коли вона пішла виконувати замовлення, Ґіль розвернувся до Чона До.
- Якби ти переспав із кимось з оцих дівчат, то це було б лише тому, що їй цього хочеться. Це зовсім не з військовою проституткою, яка намагається отримати девять печаток на день у свою книжечку, чи з якоюсь фабричною дівчиною, яку рада будинку видає заміж. Удома красиві дівчата навіть не глянуть на тебе. З такою навіть просто чаю не випєш, якщо не домовишся з її батьком про шлюб.
«Красиві дівчата?» - з тугою подумав Чон До.
- Світ думає, що я сирота, і це моє прокляття, - сказав він Ґілеві вголос. - Але як це хлопець із Пхеньяна влип у таку хрінову справу?
Ґіль замовив іще, хоча Чон До своєї чарки майже не торкнувся.
- Ти від життя в сиротинці щось із головою не дружиш, - зауважив Ґіль. - Коли я зараз не витираю носа рукавом, це ще не означає, що я не сільський. Із Мйонсуна я. І ти не застрягай на цьому. У Японії взагалі можна стати ким хочеш.
Вони почули, як підїхав мотоцикл, у вікно було видно: якийсь чоловік ставить його поряд із двома іншими. Ключ запалювання він сховав під баком. Ґіль і Чон До перезирнулися.
Ґіль потягував віскі, раз у раз злегка збовтуючи й делікатно підносячи голову з кожним ковтком.
- Ти пєш не як сільський.
- А ти - не як сирота.
- А я не сирота.
- От і добре, - сказав Ґіль. - Бо в моєму саперному загоні сироти тільки й знали, що тягти все, що під руку потрапить: твої цигарки, шкарпетки, соджу. От тебе не бісить, коли хтось потягне твоє соджу? У мене в загоні вони взагалі пожирали все, до чого дотягнуться, - як сука цуценят ковтає. Свиснуть що-небудь, а замість подяки лишають тобі грудки свого лайна.
У Чона До на обличчі зявилася така усмішка, яка має приспати пильність ворога, перш ніж ти його вдариш.
Ґіль продовжив:
- Але ти чоловік порядний. Такий чесний, як отой твій мученик. Тобі не треба казати собі: мій батько такий, а моя мати сяка. Ти можеш бути ким захочеш. За одну ніч вигадати себе наново. Забудь про того пяницю й про слід від цвяха на стіні.
Чон До встав. Відступив на крок назад, готуючись до гвинтового удару. Заплющив очі, відчув простір, уявив, як розвертається стегно, здіймається нога, як різко, з розвороту, врізається в супротивника підйом стопи. Чон До бачив це все життя, і людині з нормальної родини було неможливо відчути себе на його місці, уявити, що чоловік може бути настільки розчавлений стражданням і не мати змоги визнати власного сина; що найгірше у світі, залишання дітей без матері, відбувається постійно; що про тих, від кого немає особливої користі, люди вже геть буденно кажуть: «Його можна забрати».
Коли Чон До розплющив очі, Ґіль раптом зрозумів, що зараз станеться.
Він покрутив у руках чарку.
- Ого, - сказав він. - Ну, я помилився, гаразд? Я сам із великої родини. Про сиріт геть нічого не знаю. Нам час іти, справа є.
- Ну гаразд, - погодився Чон До. - Зараз побачимо, як у вашому Пхеньяні з красунями поводяться.
За глядацькою залою було гастрольне містечко - багато будиночків навколо гарячого джерела. З вікон було видно потік, який, паруючи, біг униз від купальні. Мінерально-біла вода мчала з гладеньких, вибілених скель униз до моря.
Вони сховали візок, Чон До підсадив Ґіля через паркан. Ґіль пішов відчиняти металеву хвіртку зсередини. Але перш ніж впустити товариша, він на кілька секунд завмер, і вони з Чоном До подивилися одне на одного крізь ґрати.
Маленькі гостроверхі ліхтарики освітлювали викладену плиткою стежку до бунгало Руміни. Угорі небо затуляла магнолія - густа зелень, білі квіти. У повітрі пахло глицею, кедрами, трохи океаном. Чон До відірвав кілька шматків ізоляційної стрічки й почепив Ґілеві на рукави.
- Ось так, - прошепотів він, - усе буде напохваті.
Ґіль дивився на нього збентежено й недовірливо.
- Що, ми маємо просто туди ввірватися? - спитав він.
- Дверима займусь я, - сказав Чон До. - А тоді ти їй рота заклеїш.
Чон До підважив одну з великих плиток на стежині і приніс до дверей. Приставив її до ручки, наліг стегном - і двері піддалися. Ґіль побіг до жінки, яка сиділа в ліжку, її обличчя освітлював лише телевізор. Із дверей Чон До дивився, як Ґіль заклеїв їй стрічкою рот, але тут немовби з-під мяких простирадл ударила хвиля. Ґіль утратив жмут волосся. Тоді жінка схопила його за комір і збила з ніг. Нарешті він добрався до її шиї, і вони впали на підлогу, де він усім тілом на неї навалився, так що вона від болю зігнула ноги. Чон До довго роздивлявся її пальці на ногах: нігті були пофарбовані в яскраво-червоний колір.
Спочатку в Чона До виникали різні думки: «Схопи її тут, притисни там», - але чомусь до горла підступало млосне, недобре відчуття. Коли ці двоє качалися по підлозі, Чон До помітив, що вона обмочилась, і жорстокість, брутальність того, що відбувалося, відчув якось по-новому. Ґіль приборкав її, звязав руки й ноги, і тепер вона стояла на колінах, а він витяг мішок і розстібав його. Коли мішок відкрився, її очі - широкі, вологі - заплющились, вона заточилася. Чон До зняв окуляри - на це було легше дивитися розмитим.