Вона засміялася, наче на мить втратила самовладання.
О! Ви не маєте так думати. Зацькована гувернантка це міф. Запевняю вас, що це батьки мене бояться.
Вони більше не розмовляли. Арбатноту, напевно, було соромно за свій сплеск емоцій.
Я був свідком дивної невеличкої комедії, замислено сказав про себе Пуаро.
Він ще згадає цю думку пізніше.
Тієї ночі вони прибули на станцію Конья о пів на дванадцяту. Пасажири-англійці зійшли з потяга розімяти ноги і прогулювались туди-сюди засніженою платформою.
Мсьє Пуаро обмежився тим, що спостерігав за станційним шарварком через шибку. Проте через десять хвилин він вирішив, що ковток свіжого повітря йому не завадить. Він ретельно підготувався до виходу, огорнувши себе кількома шарами пальт і кашне і натягнувши на своє охайне взуття калоші. У такому обмундируванні обережно зійшов на платформу і почав міряти кроками її довжину. У такий спосіб він дістався аж до локомотива.
Саме голоси підказали йому, що то за два розмиті силуети в притінку багажного вагона. Говорив Арбатнот:
Мері
Дівчина перервала його.
Не зараз. Не зараз. Коли все закінчиться. Коли все буде позаду, тоді
Мсьє Пуаро непомітно повернувся. Він був вражений.
Він ледь упізнав розважливий діловий голос міс Дебенгем.
Цікаво, пробурмотів він сам до себе. Наступного дня він став міркувати, чи вони бува не посварилися. Вони майже не розмовляли одне з одним. Пуаро подумав, що дівчина начебто засмучена. Під її очима зявилися темні кола.
Близько о пів на третю пополудні потяг зупинився. Голови повисовувалися з вікон. Кілька чоловіків зосередилися збоку колії і, нахилившись уперед, щось показували під вагоном-рестораном.
Пуаро висунувся з вікна і запитав провідника, що проходив повз. Чоловік відповів, Пуаро відсмикнув голову і, повертаючись, ледь не зіштовхнувся з Мері Дебенгем, яка стояла в нього за спиною.
Що відбувається? запитала вона французькою, ніби задихаючись. Чому ми стоїмо?
Нічого, мадемуазель. Щось спалахнуло під вагоном-рестораном. Нічого серйозного. Вогонь погасили. Тепер лагодять пошкодження. Запевняю вас, жодної небезпеки немає.
Вона зробила невеликий, різкий жест, начебто відмахнулась від самої думки про небезпеку, як від чогось зовсім неважливого.
Так, так, я розумію. Але ж час!
Час?
Так, ми ж затримаємося.
Можливо, сказав Пуаро.
Але ми не можемо дозволити собі затриматися! Цей потяг має прибути о 6.55, а ще потрібно перетнути Босфор, щоб устигнути на експрес «Симплон-Схід» о девятій. Якщо ми на годину чи дві затримаємося, то не встигнемо на пором.
Так, це можливо відзначив Пуаро.
Він дивився на неї з цікавістю. Рука, що трималась за віконну перекладину, злегка тремтіла, як і її вуста.
Чи настільки це для вас важливо, мадемуазель? запитав він.
Так. Так, важливо. Я Я мушу встигнути на той потяг.
Вона повернулась і пішла коридором, щоб приєднатися до полковника Арбатнота.
Її стривоженість була марною. Через десять хвилин потяг рушив далі. У Хайдарпаша він прибув із пятихвилинним запізненням, надолуживши час.
Босфор того дня був неспокійний, тому Пуаро не дуже добре переніс переправу. Він відділився від попутників і більше їх не бачив.
Прибувши до Галатського мосту, він попрямував до готелю «Токатліан».
Розділ другий
У готелі «Токатліан»
У «Токатліані» Еркюль Пуаро попросив номер з окремою ванною кімнатою. Тоді підійшов до портьє і запитав, чи немає для нього листів.
На нього чекали три листи і телеграма. Брови Пуаро злегка піднялися, коли він побачив телеграму. Він не очікував її.
Як завжди, акуратно і неквапливо він відкрив телеграму. На папері виділялися надруковані слова: «Події у справі Касснера розвиваються саме так, як ви й передбачили. Будь ласка, негайно повертайтеся».
Voilà ce qui est embêtant[12], роздратовано пробурмотів Пуаро. Він зиркнув на годинник. Маю сьогодні виїхати, пояснив він портьє. О котрій годині вирушає експрес «Симплон-Схід»?
О девятій годині, мсьє.
Можете замовити мені спальний вагон?
Звичайно, мсьє. У цю пору року з цим немає жодних труднощів. Потяги ходять майже порожні. Перший чи другий клас?
Перший.
Très bien[13], мсьє. Куди ви їдете?
До Лондона.
Bien, мсьє. Я куплю вам квиток до Лондона і зарезервую купе в спальному вагоні СтамбулКале.
Пуаро знову подивився на годинник. За десять восьма.
У мене є час повечеряти?
Авжеж, мсьє.
Маленький бельгієць кивнув. Він поспішив скасувати замовлення номеру, а потім пішов коридором до ресторану.
Коли він робив замовлення офіціанту, відчув на своєму плечі руку.
О! Mon vieux![14] Який несподіваний сюрприз! сказав голос позаду нього.
Власником голосу був низенький, кремезний, підстаркуватий чоловік із коротко стриженим волоссям. Він задоволено всміхався.
Пуаро підхопився.
Мсьє Бук.
Мсьє Пуаро.
Мсьє Бук, бельгієць, був директором міжнародної компанії спальних вагонів, і його знайомство з колишньою зіркою бельгійської поліції відбулося ще багато років тому.
Ви забралися далеченько від дому, mon cher, зауважив мсьє Бук.
Невеличка справа в Сирії.
Ага! А тепер повертаєтесь додому. І коли ж?
Сьогодні ввечері.
Чудово! Я також. Тобто я їду в Лозанну, де маю деякі справи. Гадаю, ви вибрали «Симплон-Схід»?