Всего за 261 руб. Купить полную версию
Мирон знітився. Це вже скидалося на допит після повернення комуністів його викликали до районного управління НКВС. Навіть переночував у камері, де досвідчені люди заспокоїли: було б щось, відразу б забрали в область і говорили б інакше. А так для порядку допитували всіх без винятку, хто пережив німців і лишився живий, не примкнувши до жодного підпілля, хоч більшовицького, хоч повстанського, і не воюючи ані за червоних, ані за українських партизанів.
Та аж тепер Чотар мав зрозумілу для себе відповідь на подібні питання.
Ще рік тому можливо було лишатися нейтральним. Ані за тих, ані за сих, сам за себе, чим Мирон потайки пишався, хоч уголос намагався не говорити. Нині ж Степан Цвяшко, якого він до сьогодні знати не знав, заганяє в кут, пропонуючи зробити, нарешті, вибір.
Підсів значить, довіра є. А в мене тут родичі. Як удасться втекти їм попаде. Але якщо не вдасться, уже за тиждень мені дадуть автомат. Чотар стишив голос, від цього сказане звучало лиховісніше, немов тяжкий вирок. І будемо ми, як оцей рязанський Ваня Яблочков. Тільки воно, бач, дурне. Тисне на гашетку й не думає. А ти маєш думати, як не крути. Цей без наказу пальнув, з переляку. Тобі накажуть стріляти в жінок і дітей. Перед цим присягу складеш. Ну, що робитимеш?
Ішов би ти в дупу, видихнув Цвяшко. Без тебе знаю. Але й тікатиму сам.
Я піду, куди скажеш. Тільки ти, Степане, уже там. І всі, кого тут зібрали.
Давно змикитив?
Так казав же недавно. Аби раніше склав, що до чого, давно б у ліс подався. Та й тепер не пізно.
Чотар, швидко роззирнувшись навсібіч, повернувся до Цвяшка, видихнув у лице, заводячись:
Хочеш іще? Питав мене, у чому річ? Я тобі скажу. Навіть не в родичах. У багатьох, хто по лісах ховається та із совєтами воює, рідні живуть собі, й не чіпає їх ніхто. Хай до часу. Тільки ж усіх однаково не вивезуть звідси. Ну не буває такого! Знаю, куди йти, кого шукати, до кого постукати, аби заховали. Далі що? Сидіти в криївці, у підвалі, без сонячного світла скільки? Місяць, рік, два? До кінця життя? Ті, хто нас ховатимуть, ризикують більше, ніж родичі.
То ти інших жалієш? А може, отак прикриваєшся? Ну, як хочеш. Інший варіант ти вже знаєш: станеш виконувати накази. Чи у своїх стріляти, чи на німецькі кулемети «за родіну, за Сталіна». Поклавши до рота останній шматок яйця, Степан повільно прожував, знову торкнувся побитого місця. Ніхто тобі не каже, що треба сидіти, мов щур чи кріт. Я давно готовий шукати лісових, хай зброю дають. І шукав би сам, аби знав тут, у цих місцях, когось. Незнайомих люди по селах бояться, та й по містах так само. Ще свої ж придушать, про всяк випадок. Від гріха, раптом провокатор. Випаливши все одним духом, він замовк, ніби сам уже був не радий сказаному, відтак подумав, додав: Тому й шукаю, з ким завтра тікати. Бач, ти ніби думки вмієш читати.
Хтозна. Може, і вмію. Раніше чого не шукав?
Кажу ж думав, комусь приклад покажу. Нас більше стане. Там уже, як відірвемося, усі й розберемося.
Дурний план.
Тепер маю кращий. Я ж не заспокоюся, Мироне. Або втечу, або застрелять. Та й ти після того, що тут було сьогодні, теж, бачу, передумав іти в москалі.
Усяке бачив.
І я. Але мудро сказав бачив. Знаєш, збоку дивитись, поки тебе все це не гребе, воно зручно й цікаво навіть.
Нічого цікавого.
Еге. Крім того, братику, що все це відбувається не з тобою. Ніби.
Отож, зітхнув Чотар. Ніби. Тому й кажу тікаймо разом. Не підведу.
Умовляти далі не треба. Відчув, що вже готовий, а Степанові це немов передалося.
Тоді зранку. Він накрив Миронову руку своєю. Раптом ще кого загітую. Та й нині в тих, хто зовсім сліпий, мали б уже баньки відкритися. Нічого: раніше, ніж треба, ніхто не помре.
Легенько стогнучи, Цвяшко відліпив спину від стіни корівника.
Чотар зупинив.
Чотар зупинив.
Степане
Ов?
Обережно балакай. Хтозна, що в кого в голові. Тут двоє з нашого села, один із сусіднього. Так самі до військкоматів зголосилися.
Буває.
Уважай, кажу.
Та без тебе знаю. Тобі ж повірив. Чи не можна?
Треба.
Це Мирон промовив упевнено.
Їх підняли вдосвіта.
Світ довкола огортав ріденький, кольору ранкового молока туман. Він стелився низько, нічого й нікого не ховав, навпаки підкреслював, робив чіткішим неповороткість, якусь приреченість вишикуваної двома рядами колони. Мобілізовані встигли доїсти крихти, що лишилися від учорашньої передачі. Більше нічого не давали, старшина голосно пообіцяв гарячий суп і кашу з мясом уже в частині, наказав відчинити ворота.
Він очолив рух.
Вартові, котрі були з ними від учора, у цей час помінялися. На полуторці прибула свіжа зміна. Довелося чекати, поки військові здавали й приймали пост. А тоді взвод, який змінили, розташувався по обидва боки похмурої колони й нарешті, підкорюючись команді, рушили.
Спершу старшина розважався, вимагаючи від мобілізованих карбувати крок, рухаючись стройовим і наголошуючи, що вже почав навчати завтрашніх воїнів військової науки. Та скоро, щойно розподільний пункт зник позаду, вкритий туманом, він припинив, дозволивши йти вільно. Мирон став ближче до хвоста колони, Степан прилаштувався посередині. Рязанський солдатик Яблочков опинився поруч. Ішов, дивлячись прямо перед собою, стискаючи взятий напереваги автомат і час від часу поправляючи ремінь, який сповзав із худого плеча на ньому висіла шинель явно не за розміром. Зате збільшувала плечі, роблячи їх ширшими й тим самим додаючи рядовому поважності передусім у власних очах.