Гаразд. Усі повернулися. Вечерю зїли, цигарки викурили, веронал роздали (моя доза лежить у кишені, а не розчиняється в шлунку), почали вкладатися. Після неприємної перепалки з Гарольдом у мене лишилося відчуття, що нічого не вирішилось, та тепер він спостерігає за нами зі Стю й чекає, що буде далі. Мені бридко це писати, трусить від безпорадної злості. Як він сміє за нами шпигувати? Як він сміє ускладнювати й без того паскудне становище?
Запамятати. Вибач, щоденничку. Певне, це через настрій. Нічого не пригадується.
Коли Френні знайшла Стю, він сидів на камені й курив сигару. Каблуком чоловік розчовгав на землі невеличке коло і струшував туди попіл. Він сидів обличчям на захід сонце саме почало сідати. Хмари трохи розвіялись, і крізь них проглядало червоне сонце. Попри те що вони зустріли й прийняли чотирьох жінок до своєї компанії лише вчора, ті події вже здавалися далекими. Вони досить легко дістали один універсал із кювету й від застави поїхали вже чималим караваном.
Запах сигари нагадав Френ про батька та його люльку. На неї накотив смуток, та час помякшив його, вкутавши ностальгією. «Татку, я вже майже оговталася від твоєї смерті, подумала Френ. Гадаю, ти не образишся».
Стю озирнувся.
Френні, щиро зрадів він. Як ти?
Так собі, знизала плечима вона.
Не хочеш приземлитися на мій камінець і помилуватися заходом сонця?
Вона сіла поряд із ним, і її пульс трохи пришвидшився. Врешті-решт, чого б вона сюди йшла? Френ знала, в якому напрямку він пішов з табору так само, як те, що Гарольд із Ґленом і двома дівчатами поїхали до Брайтона пошукати Сі-Бі-радіо (заради розмаїття, пропозицію висунув Ґлен, а не Гарольд). Петті Кроґер лишилася няньчитися з двома кволими після сутички войовницями. Було видно, що Ширлі Геммет почала очунювати, та близько першої ночі вона всіх побудила кричала вві сні й розмахувала руками, ніби відбиваючись від якогось нападника. Інша жінка, імені якої ніхто не знав, рухалася в іншому напрямку. Вона сиділа. Їла, якщо її годували. Справляла потребу. На питання не відповідала. По-справжньому оживала тільки вві сні. Навіть під вероналом нещасна часто стогнала, а інколи й кричала. Френні здогадувалася, що їй сниться.
Довгенько ще їхати, правда? спитала вона.
Стю помовчав секунду, а тоді сказав:
Дорога дальша, ніж нам гадалося. Та стара жінка, вона вже не в Небрасці.
Я знаю заговорила вона, а тоді припнула язика.
Він глянув на неї з легкою усмішкою.
Мем, ви нехтували вашими ліками.
От мене й викрито, усміхнулася вона.
Ми не одні такі, сказав Стю. Сьогодні після обіду я балакав із Дейною
(від того, як по-свійськи він вимовив це імя, Френ відчула укол ревнощів і страху)
і вона сказала, шо вони з Сьюзен не хочуть приймати пігулки.
Френ кивнула.
Я знаю заговорила вона, а тоді припнула язика.
Він глянув на неї з легкою усмішкою.
Мем, ви нехтували вашими ліками.
От мене й викрито, усміхнулася вона.
Ми не одні такі, сказав Стю. Сьогодні після обіду я балакав із Дейною
(від того, як по-свійськи він вимовив це імя, Френ відчула укол ревнощів і страху)
і вона сказала, шо вони з Сьюзен не хочуть приймати пігулки.
Френ кивнула.
А ти чому перестав? Вони в тому місці змушували тебе до цього?
Він струсив попіл у свою імпровізовану попільничку.
Легке заспокійливе на ніч, ото й усе. Їм не треба було годувати мене таблетками. Сидів під замком нікуди б я від них не подівся. Ні, я перестав пити веронал три дні тому, бо відчував що звязок ослабився. Він трохи подумав і додав: Дуже добре, що Ґлен із Гарольдом додумалися поїхали по Сі-Бі-радіо. Нащо нам двосторонка? Щоб тримати контакт. У Тоні Леонмінстера, мого друзяки з Арнетта, була така штука в «скауті». Чудовий пристрій. Можна було побалакати з корешами або ж у разі чого гукнути на допомогу. Ці сни це однаково що Сі-Бі в голові, от тільки передатчик зламався, і ми можемо тільки приймати сигнали.
Може, ми надсилаємо, тихо промовила Френ.
Він глипнув на неї великими очима.
Деякий час вони сиділи мовчки. Сонце визирнуло з-за хмар немовби для того, щоб хутенько попрощатися, перш ніж спуститися за обрій. Френ розуміла, чому первісні люди поклонялися йому. У міру того як колосальна тиша майже безлюдної країни набрякала й тиснула на неї, переконуючи Френ у своєму існуванні самою вагою, сонце (і, як на те, місяць також) почало здаватися більшим і важливішим. Навіть живим. Дивишся на яскраві небесні кораблі й немов повертаєшся до дитинства.
Хай там як, а пігулки приймати я перестав, сказав Стю. Цієї ночі мені знову наснився той темний чоловік. Він облаштовується десь у пустелі. Певне, у Лас-Веґасі. І, Френні гадаю, він розпинає людей на хрестах. Тих, хто бунтує.
Що він робить?
Так було вві сні. Траса 15, вздовж якої стоять хрести з коморних балок і телефонних стовпів. І на них висіли люди.
То лише сон, промовила Френ стривоженим голосом.
Можливо, він пустив дим і поглянув на захід, на залиті червоним хмари. Та інші дві ночі, якраз перед тим, як ми натрапили на тих маніяків із жінками, мені наснилася вона старенька, яка називає себе матінкою Ебіґейл. Вона сиділа в кабіні старого пікапа, шо стояв на узбіччі траси 76. Я стояв, спершись рукою на вікно, і балакав з нею так само невимушено, як от зараз із тобою. І вона каже: «Піджени-но їх, Стюарте. Якшо на це здатна така стара дама, як я, крутий здоровань із Техасу точно впорається».