Ось що я вам скажу, мовив Геп, поклавши руки на коліна та нахилившись уперед. Їм треба взяти й послати інфляцію нахрін. І нахрін це лайно з державним боргом. Преси в нас є, папір теж. Треба наковбасити пятдесят мільйонів тисячних банкнот і пожбурити їх в обіг.
Пелфрі працював машиністом до 1984 року, і він виявився єдиним серед присутніх, у кого стало самоповаги, аби вказати Гепу на хибність його явно дурноверхих тверджень.
Так ми далеко не заїдемо, сказав він, лаштуючи нову смердючу цигарку. Якщо так зроблять, буде як у Річмонді після Війни штатів[7]. Якщо тобі в ті дні хотілось імбирного пряника, ти давав пекареві долар Конфедерації, він клав його на печиво й вирізав із нього шматок такого ж розміру. Ти ж знаєш, гроші то лише папір.
А ще я знаю людей, які з тобою не погодяться, гірко промовив Геп. Він узяв зі столу червоний засмальцьований затискач для паперів. Я винен їм гроші. І вони починають сіпатися.
Стю Редман певне, наймовчазніша людина в Арнетті сидів на тріснутому пластиковому стільці «Вулко» з бляшанкою «Пабсту» і дивився на трасу 93 крізь вітрину заправки. Стю знав, що таке злидні. Він виріс у цьому містечку, у сімї дантиста, який помер і полишив дружину із семирічним Стю та ще двома дітлахами.
Його мати працювала в придорожньому кафе «Далекобійник» одразу за Арнеттом, і якби воно не згоріло в 1979-му, Стю міг би його зараз бачити. Зарплатні вистачало, щоб прогодувати сімю, але то й усе. У девять років Стю почав працювати, спершу на Роґа Такера, власника «Далекобійника» (після школи допомагав розвантажувати ваговози за тридцять пять центів за годину), а тоді на скотофермах у сусідньому містечку Брейнтрі, і там йому довелося збрехати про свій вік, аби отримувати на тиждень двадцять карколомних годин важкої роботи з мінімальною ставкою.
Тож тепер, дослухаючись до того, як Геп і Вік Пелфрі сперечаються про гроші та чудуються з їхньої таємничої властивості непомітно випаровуватися, він згадав, як на початку кривавили його руки від нескінченного тягання тачки зі шкурами й кишками. Він спробував приховати це від матері, та вона все помітила менш ніж за тиждень після того, як він почав працювати. Вона трохи поплакала над його руками, а його мати була не з тих жінок, які легко пускають сльозу, проте не попросила кинути роботу. Вона знала, у якому вони становищі. Була реалісткою.
Своєю мовчазністю він частково завдячував тому, що ніколи не мав ані друзів, ані часу на них. Школа, потім робота все. За рік після того, як він почав працювати на фермах, його молодшого братика Дейва згубила пневмонія, і Стю так ніколи з цим не змирився. Йому здавалося, то через почуття провини. Він любив Дейва більше за всіх однак ця смерть означала, що годувати стало на один рот менше.
У старших класах він відкрив для себе футбол, і мати заохочувала це хобі, хоча на роботу лишалося менше часу. «Грай, казала вона. Якщо ти й маєш квиток звідси, Стюарте, це футбол. Грай. Згадай Едді Ворфілда». Едді Ворфілд був місцевим героєм. Ворфілд походив зі ще біднішої сімї, ніж Стюартова, та зажив слави як квотербек регіональної команди старшокласників, потрапив до Техаського сільскогосподарсько-інженерного університету[8] зі стипендією з фізкультури, а потім десять років грав у «Green Bay Packers»[9] в основному як запасний квотербек, але кілька памятних разів зявлявся на полі в стартовому складі. Тепер Едді володів мережею фастфудових забігайлівок по всьому Центральному та Середньому Заходу, а в Арнетті лишився фольклорною фігурою. Коли в Арнетті говорять про успіх, на увазі мають Едді Ворфілда.
Зі Стю квотербек був ніякий не виходило з нього Едді Ворфілда. Та коли розпочався одинадцятий клас, йому дійсно здавалося, що якщо він працюватиме над собою, то зможе сподіватися на невелику стипендію з фізкультури тим паче, що, крім цього, були ще програми, які дозволяли поєднувати навчання й роботу, а шкільний психолог розповів йому про кредитну програму, прописану в Акті освіти задля національної безпеки[10].
Зі Стю квотербек був ніякий не виходило з нього Едді Ворфілда. Та коли розпочався одинадцятий клас, йому дійсно здавалося, що якщо він працюватиме над собою, то зможе сподіватися на невелику стипендію з фізкультури тим паче, що, крім цього, були ще програми, які дозволяли поєднувати навчання й роботу, а шкільний психолог розповів йому про кредитну програму, прописану в Акті освіти задля національної безпеки[10].
А тоді його мати захворіла й до роботи вже не повернулась. У неї був рак. Вона померла за два місяці до його шкільного випуску, покинувши Стю з молодшим на три роки братиком Брюсом на шиї. Стю відмовився від стипендії з фізкультури та влаштувався на калькуляторний завод. І врешті вирватися вдалося саме Брюсові. Він жив у Міннесоті, працював системним аналітиком в ІВМ. Писав нечасто, і востаннє Стю бачив брата на похороні своєї дружини померла вона від такого ж раку, який занапастив його матір. Він гадав, що Брюс несе на спині власну провину і що Брюс може соромитися брата, який перетворився на селюка з депресивного техаського міста й удень ішачить на калькуляторному заводі, а вечорами або сидить у Гепа, або хиляє пиво «Лон стар» у «Голові індіанця».