Бертон запитував себе, хто це її так прикрасив. Він сподівався, що, хоч хто б це був, його голову вже масують міцними гікоревими кийками кремезні копи. Людина, що робить таке з жінками, нічого кращого й не заслуговує. Людині, що робить таке з жінками, на волі робити нічого. Така була його думка.
Боббі гадав, що Тед покладе Керол на канапу, та натомість він сів на єдиний у вітальні стілець з прямою спинкою, посадовивши її собі на коліна. Він тримав Керол, як Санта Клаус з універмагу «Ґрант» тримав маленьких дітей, коли ті підходили до його трону.
Куди ще тебе поранено, крім плеча?
Вони били мене в живіт і в бік.
У який?
Правий.
Тед акуратно відгорнув блузку з правого боку. Побачивши синця, що по діагоналі проходив по ребрах Керол, Боббі з присвистом вдихнув через нижню губу. Він одразу ж упізнав контури бейсбольної битки. І Боббі знав, чиєї. Гаррі Дуліна, прищавого недоробка, який у тому вбогому пустищі, що в нього звалося уявою, бачив себе Робіном Гудом. Він, Річі ОМіра і Віллі Ширмен схопили її в парку. Гаррі обробляв її битою, а Віллі та Річі тримали. Усі троє реготали й обзивали її малятком Джербер. Можливо, все розпочиналось як жарт, а потім вийшло з-під контролю? Та хіба у «Володарі мух» трапилося не щось схоже? Просто трішечки вирвалося з-під контролю?
Тед обмацав стан Керол, тоді його шишкуваті пальці розчепірились і повільно ковзнули по боку вгору. Він схилив голову на бік, ніби не оглядав, а дослухався. Може, так і було. Коли він дістався синця, Керол різко вдихнула.
Болить? спитав Тед.
Трохи. Не так, як п-плече. Вони зламали мені руку, хіба ні?
Ні, не думаю, відповів Тед.
Я чула, як хруснуло. І вони теж. Тоді й утекли.
Я не сумніваюся, що чула. Справді.
По щоках Керол котилися сльози й обличчя все ще було попелясте, та вона трохи заспокоїлася. Тед відгорнув блузку аж під пахву й оглядав синця.
«Він не гірше за мене знає, на що він схожий», подумав Боббі.
Скільки їх було, Керол?
«Троє», подумав Боббі.
Т-троє.
Троє хлопців?
Скільки їх було, Керол?
«Троє», подумав Боббі.
Т-троє.
Троє хлопців?
Вона кивнула.
Троє хлопців проти маленької дівчинки. Очевидно, вони тебе злякалися. Мабуть, вирішили, що ти левиця. Ти ж левиця, Керол?
Якби ж то, вимовила Керол і спробувала усміхнутися. Як би мені хотілося загарчати і прогнати їх. Вони мене п-п-покалічили.
Знаю, знаю, долоня Теда ковзнула вниз і обхопила жахливий синець на ребрах. Вдихни.
Синець у руці Теда набубнявів, Боббі бачив його фіолетові обриси, що проглядали крізь вкриті нікотиновими плямами пальці Теда.
Болить?
Вона похитала головою.
І коли дихаєш?
Ні.
І не тоді, коли ребра черкають об мою руку?
Ні, тільки саднить. Що по-справжньому болить, так
Вона швидко зиркнула на жахливо понівечене, подвійне плече і тут же відвела очі.
Знаю. Бідолашна ти, Керол. Бідолашна дівчинко. До цього ми ще дійдемо. Де ще тебе били? Ти казала, в живіт?
Так.
Тед підняв блузку спереду. На животі було ще одне садно, проте не таке глибоке і не таке запалене. Тед ніжно провів кінчиками пальців спершу вище, а потім нижче пупця. Вона сказала, що таких болів, як у плечі, немає, місце тільки саднить, так само, як ребра.
Тебе не били по спині?
Н-ні.
А по голові чи шиї?
Нє-а, тільки по боці та животі, а потім вдарили в плече, воно хруснуло, вони почули і втекли. А я думала, що Віллі Ширмен хороший.
Керол скинула на Теда поглядом, повним скорботи.
Керол, поверни голову до мене добре а тепер в інший бік. Як повертаєш, не болить?
Ні.
І ти впевнена, що тебе жодного разу не вдарили по голові?
Ні, тобто впевнена.
Пощастило.
Боббі не міг второпати, з якого в біса дива Тед вирішив, що Керол пощастило. Ліва її рука, здавалося, не просто зламана, а наче наполовину відірвана. Йому раптом уявилася печена до недільного обіду курка і звук, який видає стегенце, коли його відірвати. Шлунок скрутило вузлом. На мить Боббі здалося, що він от-от виблює і сніданок, і вчорашній хліб, єдине, що їв сьогодні на обід.
«Ні, наказав він собі, не можна, тільки не зараз. У Теда в списку і без тебе проблем вистачає».
Боббі? Голос Теда був чіткий і твердий. Він говорив тоном людини, в якої більше розвязків, ніж проблем. Яке ж це було полегшення. Ти як, нічого?
Ага.
І подумав, що так воно і є. Шлунок потроху відпускало.
Добре. Молодець, що приніс її сюди. Можеш ще трохи допомогти?
Ага.
Мені потрібні ножиці. Можеш принести?
Боббі пішов до маминої спальні, висунув горішню шухляду комода і вийняв кошик із шиттям. У ньому знайшлися ножиці середніх розмірів.
Він поспішив назад до вітальні й показав їх Тедові.
Такі підійдуть?
Згодяться, сказав Тед, беручи ножиці до рук. Тоді звернувся до Керол: Доведеться зіпсувати тобі блузку. Мені шкода, але я мушу оглянути плече і хочу, щоб боліло якомога менше.
Нічого страшного, сказала Керол і знову спробувала всміхнутися. Боббі відчув ледь не побожність перед її сміливістю. Якби його плече було в такому стані, він, мабуть, мекав би, немов вівця, що заплуталася в огорожі з колючого дроту.
Додому можеш вдягнути якусь футболку Боббі. Боббі, ти ж не проти?
Само собою, що мені парочка натільних вошей?