Але Керол
Я можу йти. Якщо ти мені допоможеш, я зможу йти.
Боббі обережно обхопив її рукою за стан, сподіваючись, що вона не зойкне. Це було б жахливо.
Керол повільно зіпялася на ноги, спираючись спиною об стовбур дерева. Коли вона підводилася, ліва рука злегка ворухнулася. Гротескне подвійне плече випнулося і сіпнулось. Вона застогнала, але, дякувати Богові, не закричала.
Краще сиди, сказав Боббі.
Ні, я хочу вибратися звідси. Допоможи мені. Господи, як болить.
Коли вона повністю звелася на ноги, стало трохи легше. Вони вибиралися з-за дерев повільною, урочистою ходою, тримаючись попід руки. Так молодята ідуть до вівтаря. Після затінку дерев день здався ще спекотнішим, ніж був, і сліпуче ясним. Боббі роззирнувся, та навколо не було ні душі. Десь у глибині парку співали якісь дітлахи, очевидно, «Горобці» або «Малинівки» зі «Стерлінґ-гаузу», проте територія навколо бейсбольних полів геть вимерла. Ні дітей, ні матусь з візочками і жодного сліду офіцера Реймера, місцевого копа, який часом, коли бував у доброму гуморі, міг пригостити морозивом або пакетиком арахісу. Усі сиділи по домівках, ховалися від спеки.
І далі повільно, підтримуючи її рукою за стан, Боббі йшов з Керол по стежці, що виводила до перехрестя Коммонвелс і Броуд-стрит.
На пагорбі Броуд-стрит було так само безлюдно, як і в парку. Тротуар відсвічував, немов повітря над сміттєспалювальною піччю. Скільки сягало око, ніде не було жодного перехожого чи автомобіля.
Вони ступили на тротуар і Боббі саме збирався спитати, чи зможе Керол перейти вулицю, коли вона тоненьким голоском прошепотіла:
Ой, Боббі, я непритомнію.
Боббі в паніці глянув на Керол і побачив, що очі в неї закотилися і видно було лише блискучі білки. Вона хиталася, неначе спиляне майже під корінь дерево.
Боббі зігнувся і, коли коліна Керол підкосилися, інстинктивно підхопив її під стегна й спину. Він був з правого боку, тому зумів зробити це, не травмувавши ще більше лівої руки. Втім Керол, навіть зомлівши, і далі підтримувала лікоть правою долонею, тож рука була сяк-так зафіксована.
Керол Джербер і Боббі були одного зросту (Керол, може, трішечки-трішечки вища) і мали приблизно однакову вагу. Взагалі, він не мав би бути здатен нести її на руках по Броуд-стрит, навіть спотикаючись на кожному кроці. Та в людей у шоковому стані можуть зявитися просто богатирські сили. Боббі ніс її, зовсім не спотикаючись. Навіть біг під палючим червневим сонцем. Ніхто його не зупинив, ніхто не поцікавився, що сталося з дівчинкою, ніхто не запропонував допомогти.
Боббі чув шум машин на Ашер-авеню, та ця частина світу була моторошно схожа на Мідвіч, де всі ні з того ні з сього заснули.
Віднести Керол до матері Боббі й на думку не спало. Квартира Джерберів містилася вище по схилу, та причина була не в цьому. Єдиним, хто міг би допомогти, був Тед. Треба віднести її до нього. Тед знатиме, що робити.
Надприродна сила почала покидати Боббі, коли він видирався східцями на ґанок свого будинку. Він похитнувся і гротескне, подвійне плече Керол вдарилося об перила. Вона зойкнула й уся напружилася в нього на руках. Напівстулені повіки широко розплющилися.
Майже на місці, сказав Боббі захеканим шепотом, майже несхожим на його голос. Майже прийшли. Вибач, що через мене ти вдарилася, але ми ледь не
Майже на місці, сказав Боббі захеканим шепотом, майже несхожим на його голос. Майже прийшли. Вибач, що через мене ти вдарилася, але ми ледь не
Двері розчинилися і зявився Тед. На ньому були сірі штани від костюма і майка без рукавів. Петлі підтяжок погойдувалися аж біля колін. Тед виглядав здивованим і стривоженим, але не переляканим.
Боббі здолав останню сходинку, а тоді хитнувся назад. Одну жахливу мить йому здавалося, що він от-от гепнеться вниз, можливо, розбивши голову об цементну доріжку. Та Тед підхопив його і Боббі вдалося відновити рівновагу.
Дай її мені, сказав Тед.
Спершу зайди з другого боку, видихнув Боббі. Руки напнулися, мов гітарна струна, плечі палали вогнем. Цей бік пошкоджений.
Тед підійшов і став поряд із Боббі. Керол дивилася на них знизу вгору, її попелясте волосся перекинулося Боббі через запястя.
Вони покалічили мене, прошепотіла Керол, звертаючись до Теда. Віллі Я просила його зупинити їх, та він не схотів.
Не розмовляй, сказав Тед, з тобою все буде гаразд.
Тед забрав її в Боббі якомога обережніше, та ліва рука все ж трохи зсунулася. Подвійне плече сіпнулося під білою блузкою. Керол застогнала і розплакалася. З правої ніздрі пішла свіжа кров, одна яскраво-червона крапля на шкірі. В голові у Боббі на мить сяйнув образ з учорашнього сну. Око, червоне око.
Боббі, притримай двері.
Боббі розчинив їх навстіж. Тед поніс Керол по коридору до квартири Ґарфілдів. В цей же самий момент Ліз Ґарфілд спускалася залізними східцями, що вели з платформи, де зупинявся потяг Нью-Йорк Нью-Гейвен Гартфорд, на Мейн-стрит, де була стоянка таксі. Вона йшла з повільною обережністю хронічного інваліда. У кожній руці погойдувалася валіза. Вийшло так, що містер Бертон, власник газетного кіоску, саме вийшов на поріг покурити. Він побачив, як Ліз зійшла до підніжжя сходів, відгорнула вуаль на своєму капелюшку й обережно провела по обличчю хусточкою, кривлячись від кожного дотику. Вона зробила макіяж, і то сильний, та це не допомогло, а, навпаки, привертало увагу до того, що з нею сталося. Від вуалі користі було більше, хоч і затуляла лише верхню половину обличчя, тож Ліз опустила її знову. Вона підійшла до першого водія, що байдикував без роботи. Таксист вийшов допомогти їй з багажем.