Я отямився, коли Барріч різко штрикнув мене.
Так теж не можна робити! Ти виглядаєш як ідіот, махаючи головою і ловлячи ґав! Не думай, що цього ніхто не помітить. І не дивись так сердито, коли тобі роблять зауваження. Випростай спину і всміхайся, але не либся, як дурень. Фітце, що з тобою робити? Як я врятую тебе, коли ти накличеш на себе біду? І навіщо вони тебе туди везуть?
Останні два питання, які Барріч поставив сам собі, видали його справжню тривогу. Можливо, я був трішки дурний, що не помітив цього. Він залишався тут, а я вирушав у путь. Барріч не бачив у цьому нічого хорошого. Він уже довго жив при дворі, тому навчився бути дуже обачним. Вперше він не зможе за мною спостерігати з тих пір, як йому довірили доглядати за мною. Не так давно помер мій батько. Барріч міркував, хоч і не зважився сказати це вголос, чи я повернуся, чи ж хтось вирішив таким чином тихо позбутися мене. Я усвідомив, як постраждає його гонор та репутація, якщо я «зникну». Тому зітхнув і обережно зазначив, що, можливо, їм потрібна допомога у догляді за кіньми та собаками. Веріті нікуди не їздив без Леона свого вовкодава. Два дні тому він похвалив мене за те, що я добре доглядав його. Я переказав це Баррічу, і мені сподобалося, що хитрість подіяла. Я відчув полегшення й гордощі, що виявився гарним учнем, і ми поступово переключилися на догляд за вовкодавом. Якщо лекція про гарні манери втомила мене, то розмова про псів була взагалі нестерпною. Коли Барріч відпустив мене на інші заняття, я ледь не падав від утоми.
Весь день я не міг зосередитися на заняттях, і Год пообіцяла мене відшмагати, якщо я не буду уважнішим. Потім вона похитала головою, зітхнула й наказала піти побігати, а повертатися тоді, коли зберуся з думками. Я з радістю послухався. Думав лише про те, що я вирушу з Оленячого замку аж до Затишної бухти. Розумів, що варто задуматися над причиною поїздки, але відчував, що невдовзі Чейд мені все розповість. Цікаво, ми будемо їхати чи попливемо морем? Треба було запитати у Барріча. Я чув, що дорога до Затишної бухти залишала бажати кращого, але не зважав на це. Ми з Сажкою жодного разу не вирушали в далеку подорож. Але подорож морем, на справжньому судні
Весь день я не міг зосередитися на заняттях, і Год пообіцяла мене відшмагати, якщо я не буду уважнішим. Потім вона похитала головою, зітхнула й наказала піти побігати, а повертатися тоді, коли зберуся з думками. Я з радістю послухався. Думав лише про те, що я вирушу з Оленячого замку аж до Затишної бухти. Розумів, що варто задуматися над причиною поїздки, але відчував, що невдовзі Чейд мені все розповість. Цікаво, ми будемо їхати чи попливемо морем? Треба було запитати у Барріча. Я чув, що дорога до Затишної бухти залишала бажати кращого, але не зважав на це. Ми з Сажкою жодного разу не вирушали в далеку подорож. Але подорож морем, на справжньому судні
Я йшов довгою дорогою до замку. Вона пролягала темною частиною лісу, що ріс на камянистому схилі. Я зачіпався об гілки. Там іноді траплялася вільха, але здебільшого була невідома поросль. Сонце та легкий вітерець вигравали на вищих гілках, створюючи химерне строкате забарвлення. Я підняв голову назустріч сонцю, яке пробивалося поміж березовими гілками, а коли опустив її, то побачив королівського блазня.
Від здивування я зупинився. Одразу ж за звичкою почав поглядом шукати короля, хоч це було й безглуздо. Блазень сам залишив замок, ще й удень. Від цього в мене почалися дрижаки. У замку всі знали, що блазень не переносить денного світла. Але все ж блазень був тут, хоч кожен паж і служниця на кухні зі знанням справи стверджували зворотне. Його сиве волосся розвивалося за легким вітерцем. Його червоно-блакитний шовковий строкатий камзол та штани здавалися неприродно яскравими на тлі блідої шкіри. Але його очі не були такими безбарвними, як у похмурих коридорах замку. Я вловив їхній погляд у денному світлі лише за кілька кроків від мене і побачив, що у блазня світло-блакитні очі. Здавалося, наче на білу тарілку капнули трішки блідого блакитного воску. Те, що його шкіра була блідою, теж виявилося ілюзією, оскільки на сонці вона мала рожевий відтінок.
Кров, усвідомив я і відчув раптовий страх. Червона кров, яку видно через шкіру.
Блазень не звернув уваги на моє зауваження, вимовлене пошепки. Навпаки, він підняв палець дгорі, ніби хотів зупинити не лише мої думки, а й хід дня. Але я не міг зосередитися ні на чому. Блазень вдовольнився цим і посміхнувся, показавши ряд рідіючих дрібних зубів. Нагадувало посмішку немовляти губами хлопчика.
Фітц! пропищав він. Фітц пса зберіг, жир допоміг.
Блазень раптом зупинився і знову посміхнувся. Я невпевнено подивився на нього, не вимовивши жодного слова. Блазень знову підняв палець, але цього разу помахав мені.
Фітц! Фітц пса зберіг, жир допоміг!
Він покивав мені головою, і його розпатлане волосся розлетілося в інший бік, як кульбаба.
Страх перед ним зникав.
Фітц, обережно промовив я, помацавши себе вказівним пальцем за підборіддя. Я Фітц. Так. Мене звати Фітц. Ти заблукав?
Я намагався говорити спокійно і переконливо, щоб не налякати бідну істоту. Певна річ, він якимось чином залишив замок і тепер був радий зустріти знайоме обличчя.