Він довго мовчав.
Не знаю. Я з цим нічого не можу зробити. Гадаю, їм варто спочатку переконати короля Шрюда в тому, що це необхідно. Якщо вони це зроблять, я знатиму.
Отже, ти думаєш, що всі мої вороги тут, у замку?
Так.
Чейд довго чекав, але я не хотів нічого запитувати. Все ж він дав мені відповідь.
Я нічого не знав про це і ніяким чином до цього не причетний. Мені навіть нічого не сказали напевне, бо знали, що я не просто відмовлюся, а, навпаки, зроблю так, щоб цього ніколи не трапилося.
Ох, мені полегшало. Але завдяки Чейду я вже знав, як думають тут, при дворі. Тоді вони не звертатимуться до тебе, якщо захочуть мене вбити. Боятимуться, що ти мене попередиш.
Чейд узяв мене за підборіддя й повернув обличчя до себе. Я подивився йому в очі.
Смерть твого батька і є попередженням. Фітце, ти бастард. А це завжди ризиковано, бо бастард це дуже вразлива фігура, яка всім заважає, окрім випадку, коли бастард потрібен для їхньої ж безпеки. За останні кілька років я тебе дечому навчив. Але сьогоднішній урок найважливіший. Тому запамятай його. Якщо ти щось зробиш і виявишся їм непотрібний, то тебе вбють.
Я подивився на нього, широко розплющивши очі.
Я їм не потрібен зараз.
Невже? Я старію. Ти молодий і гнучкий. У тебе є королівська порода. Поки ти не проявлятимеш зайвих амбіцій, то все буде добре. Чейд зробив паузу і твердо сказав: Ми всі люди короля, хлопче, і тільки його. Можливо, ти над цим не задумувався. Ніхто не знає, чим я займаюся, і більшість уже забула, хто я є і ким був. А король знає.
Я ретельно обмірковував це.
Тоді ти сказав, що мої вороги в замку. Але якщо ти ні при чому, то винний не король, а королева! вигукнув я, раптом упевнившись у своїй правоті.
Погляд Чейда приховував його думку.
Це небезпечне припущення. А ще небезпечніше щось робити.
Чому?
Чейд зітхнув.
Коли ти привязуєшся до якоїсь думки і гадаєш, що то правда, ти закриваєш для себе інші можливості. Подумай над ними, хлопче. Можливо, це просто випадковість. Можливо, Чівелрі вбив хтось, кого він образив у Вербовому лісі. Можливо, це взагалі не повязано з його титулом принца. Або в короля є ще один найманий вбивця, про якого я не знаю, і король сам убив свого сина.
Ти ж не віриш у це, впевнено сказав я.
Ні, не вірю, бо в мене немає доказів. Як і підтвердження того, що у смерті твого батька винна королева.
Це все, що я памятаю з тієї розмови. Але я впевнений, що Чейд навмисне змусив мене замислитися над тим, хто вбив мого батька. Таким чином я став би ще обережнішим з королевою. Я назавжди затямив це. Я далі навчався. Поступово моє волосся відростало, і на початку літа, здавалося, все вже було добре. Раз на кілька тижнів мене відправляли в місто з дорученнями. Скоро я усвідомив, що хто б мене не посилав, один чи два предмети були для Чейда. Тому я зрозумів, хто дає мені ці короткі моменти свободи. Я не завжди проводив час із Моллі, але мені було достатньо просто постояти під її вікном, поки вона мене не помітить і не кивне. Одного разу на ринку я почув, як хвалили її ароматні свічки, стверджуючи, що від дня смерті її матері ніхто не робив таких приємних і оздоровчих свічок. Я всміхнувся, радіючи за Моллі.
Влітку на узбережжя прийшло тепло, а разом з ним острівяни. Дехто прибував як чесний торговець з товарами з холодних країн: хутрами, бурштином, слоновою кісткою та діжечками з жиром. Також вони розповідали історії ті самі, від яких у дитинстві в мене холонула кров у жилах. Наші моряки не довіряли тим людям, називаючи їх шпигунами і навіть гірше. Але вони привозили добрий крам і щедро платили золотом за наше вино й зерно. Тому купці брали його.
Також наше узбережжя відвідували інші острівяни, хоч і не підходячи близько до Оленячого замку. Вони припливали з кинджалами та смолоскипами, луками і таранами, щоби плюндрувати і грабувати ті села, які вони грабували і плюндрували роками. Іноді це було схоже на криваве витончене змагання: для них знаходити незахищені села і зненацька нападати, для нас заманювати їх нібито вразливими місцями, а потім різати й убивати самих піратів. Але якщо це й було змагання, то того літа воно погано закінчилося. Щоразу, буваючи в місті, я слухав багато історій про руйнування та ремствування людей.
У замку серед вояків усі, зокрема і я, почувалися якось безглуздо. Острівяни легко оминали наші бойові кораблі й жодного разу не втрапили в пастку. Вони вдаряли там, де було найменше людей, і в найнеочікуваніших місцях. Найбільше страждав від цього Веріті, оскільки після зречення Чівелрі престолу йому довелося зміцнювати королівство. У тавернах розмовляли про те, що тепер, коли Веріті втратив підтримку старшого брата, все піде шкереберть. Ніхто ще не нарікав на Веріті, але це був тривожний дзвіночок, бо великої підтримки у нього теж не було.
Я з хлопчачою безтурботністю вважав, що набіги острівян мене не стосуються. Звісно, це погано, і мені було трохи шкода тих селян, оселі яких спалено і зруйновано. Але, перебуваючи у безпеці в Оленячому замку, я не усвідомлював, що мешканці інших портів жили в постійному страху та сумятті. Я не розумів болю тих селян, яким доводилося щороку відбудовувати свої обійстя, а наступного року всі їхні зусилля оберталися на попіл. Але недовго я перебував у такому щасливому невіданні.