Гадаю, що так, мем.
Гадаєш? Тоді скажу прямо: перестань винюхувати й збирати чутки, а ліпше займися справами. Будь відповідальним і старанним, і, можливо, тоді люди почнуть говорити, що ти мій «улюбленець», а я бачитиму, що в тебе немає часу на шепти-перешепти.
Так, мем.
Хлопче, Брант уже побіг доріжкою, а жінка обернулася до мене, ходімо.
Стара не дивилася, чи я послухався. Вона просто діловито пішла тренувальним майданчиком, а я дріботів за нею. Втоптаний ґрунт майданчика давно затвердів. У спину пекло сонце, тому я майже одразу спітнів. Але стара, здавалося, йшла швидкими кроками зовсім без труднощів.
Вона була одягнута в усе сіре: довгу темно-сіру накидку, сірі панчохи та сірий шкіряний фартух до колін. «Напевне, якась садівниця», припустив я, дивуючись з її сірих мяких чобіт.
Мене послали тренуватися з Годом, хекаючи, насилу промовив я.
Вона кивнула. Ми зайшли в тінь зброярні, і нарешті мої зіниці розширилися після сонця на тренувальному майданчику.
Мене вчитимуть поводитися зі зброєю, сказав я на той випадок, якщо вона неправильно зрозуміла мою попередню фразу.
Вона знову кивнула й відчинила двері якоїсь схожої на сарай споруди. То була зовнішня зброярня. Я знав, що тут зберігають зброю для тренувань. А справжню зброю зберігали безпосередньо в замку. У прохолодному приміщенні була приємна напівтемрява. Там пахло деревом, потом і свіжозрізаним очеретом. Стара жінка одразу підійшла до полиці, на якій лежали стругані жердини.
Візьми одну, сказала вона. Це були її перші слова, адресовані мені відтоді, як вона покликала мене за собою.
Може, краще почекаємо Года? несміливо запитав я.
Я і є Год, нетерпляче сказала вона. Тепер, хлопче, обери собі деревяку. Хочу трішки позайматися з тобою, доки інші не прийшли, аби побачити, що ти є і що ти знаєш.
Дуже скоро Год побачила, що я майже нічого не знаю, і вона з легкістю перемагала мене. Вона швидко вибила в мене жердину і, перекручуючи, забрала її з моїх рук, які вже боліли від її кількох ударів та захисту за допомогою коричневої кияки.
Гм, сказала Год без гніву та співчуття. Так садівник реагував на молоду картоплю, уражену хворобою. Я спробував прочитати її думки, але вона ні про що не думала, як і моя кобила. У неї не було стриманості щодо мене, як і в Барріча. Напевне, тоді вперше я усвідомив, що деякі люди та тварини не відчували, що я читаю їхні думки. Можливо, я спробував би заглибитися більше, але ж так зрадів, коли не відчув з її боку жодної ворожості, що не хотів її викликати. Тому тихо й сумирно чекав конклюзії вчительки.
Хлопче, як тебе звати? раптом запитала вона.
Фітц.
Вона спохмурніла, почувши мій тихий голос. Я випростався і промовив голосніше:
Так мене кличе Барріч.
Год злегка всміхнулася.
Це на нього схоже. Він називає суку сукою, а бастарда бастардом. Ну гадаю, в нього на це свої причини. Раз ти для нього Фітц, то й для мене теж ним будеш[4]. Я покажу тобі, чому жердина, яку ти вибрав, дуже довга і груба для тебе. А зараз вибери іншу.
Так ми й зробили. Год повільно вчила мене вправ, які здавалися ну дуже важкими. Але під кінець тижня це вдавалося мені так само легко, як і розчісувати гриву моєї кобили. Ми закінчили саме тоді, коли до зброярні ввійшла група інших учнів. Їх було четверо, майже всі мої однолітки, але досвідченіші. Через це я почувався ніяково, оскільки тепер була непарна кількість учнів, а ніхто не хотів брати новачка як спаринг-партнера.
Так ми й зробили. Год повільно вчила мене вправ, які здавалися ну дуже важкими. Але під кінець тижня це вдавалося мені так само легко, як і розчісувати гриву моєї кобили. Ми закінчили саме тоді, коли до зброярні ввійшла група інших учнів. Їх було четверо, майже всі мої однолітки, але досвідченіші. Через це я почувався ніяково, оскільки тепер була непарна кількість учнів, а ніхто не хотів брати новачка як спаринг-партнера.
Якимось чином я пережив той день, хоча зараз його памятаю, як у рятівному тумані. Пригадую, як у мене все боліло, коли Год нарешті відпустила нас, і як усі побігли доріжкою до замку, а я понуро плівся за ними, проклинаючи себе за те, що тоді трафив королю на очі. Дорога в замок крута і довга. В залі повно людей і досить шумно. Я занадто втомлений, щоб наїдатися. Я поїв лише рагу з хлібом, встав з-за столу і, накульгуючи, пішов до дверей, думаючи тільки про теплу й тиху стайню. Брант знову заговорив до мене.
Твоя кімната готова, сказав він.
Я у відчаї подивився на Барріча, але той розмовляв з чоловіком поряд і взагалі не помітив мого благального погляду. Я знову пішов за Брантом, але цього разу якимись широкими сходами в ту частину замку, в якій не був жодного разу.
Ми зупинилися на прольоті, й він узяв зі столу канделябр, щоб запалити свічки.
У цьому крилі живе королівська сімя, невимушено повідомив Брант. Спальня короля в кінці коридору, завбільшки з конюшню.
Я кивнув, сліпо повіривши йому, хоч пізніше дізнався, що хлопчик на побігеньках, такий, як Брант, ніколи не заходив до королівського крила. Туди посилали важливіших лакеїв. Він повів мене на поверх вище і знову зупинився.
Відвідувачі живуть тут, сказав він, показуючи канделябром, від чого полумя коливалося. Важливі гості.