Усвідомивши, що небезпека минула, я опустився на підлогу й сів біля Нюхача, який виліз мені на руки й нетерпляче обнюхував моє обличчя. Я заспокоював його, вирішивши, що варто почекати, що буде далі. Ми з цуценям сиділи і спостерігали за нерухомим Баррічем. Коли він нарешті підняв голову, я був ошелешений: Барріч виглядав так, наче щойно плакав. «Як мама», подумав я, хоча дивно: я не пригадую її заплаканого образу.
Фітце, хлопче, підійди, мяко сказав він таким голосом, що я не міг не послухати. Нюхач поповз за мною.
Ні, сказав він щенюкові й носаком чобота вказав йому на його місце, а мене посадив біля себе.
Фітце, почав Барріч, але замовк. Затим, глибоко вдихнувши, продовжив: Фітце, так не можна робити. Це дуже, дуже погано займатися тим, що ви робили зі щенюком. Це неприродно і гірше за крадіжки чи брехню. Це забирає в людини її єство. Розумієш?
Я тупо подивився на Барріча. Він зітхнув:
Хлопче, в тобі тече королівська кров. Бастард чи ні, але ти рідний син Чівелрі, нащадок його давньої династії. А те, що ти робиш, неправильно. Це не є гідним, розумієш?
Я мовчки похитав головою.
Бачиш, ти вже не говориш. Але скажи мені, хто тебе навчив цьому?
Чому саме?
Мій голос був хрипким і грубим.
Барріч широко розплющив очі. Я побачив, як йому важко тримати себе в руках.
Ти знаєш, про що я. Хто навчив тебе бути з собакою, думати і бачити, як він, розповідати один одному різні речі?
На хвильку я задумався над цим. Так, це правда.
Ніхто, нарешті відповів я. Так вийшло, бо ми багато часу провели разом, додав, гадаючи, що це слугуватиме поясненням. Барріч похмуро подивився на мене.
Ти говориш не як дитина, раптом зауважив він. Але я чув, що так було у всіх, хто володів стародавнім Вітом. Від самого народження вони були не зовсім дітьми. Вони завжди знали надто багато, а з роками дізнавалися ще більше. Тому в давні часи полювати на них та вбивати не вважалося злочином. Розумієш, про що я тобі кажу, Фітце?
Я заперечно похитав головою. Барріч насупився через моє мовчання, тому я вичавив із себе:
Я намагаюся зрозуміти. Що таке стародавній Віт?
Барріч недовірливо подивився на мене. Потім недовіра змінилася на підозру.
Хлопче! погрозливо промовив він, але я лише безневинно подивився у відповідь. За мить Барріч повірив у мою необізнаність. Віт повільно почав він і спохмурнів. Барріч подивився на свої руки, наче згадуючи якийсь стародавній гріх. Це сила крові тварин. Схоже на Скілл, який передається по королівській династії. Спочатку це як чудо, що дозволяє розуміти мову тварин. Але потім ця сила оволодіває тобою й обертає тебе на тварину, як і всіх інших. Скоро все людське в тобі вмирає, а ти бігаєш з ними, говориш їхньою мовою та пізнаєш смак крові, зграя тварин стає для тебе рідною. Жодна людина не скаже, що ти колись мав людську подобу. Барріч говорив усе тихіше й тихіше і вже не дивився на мене, а обернувся до каміна і спостерігав за кволим полумям. Як кажуть, коли людина приймає подобу звіра, то вбиває не через голод, як то робить та ж тварина, а вбиває з людською жадобою. Вбиває заради того, щоб убивати Невже ти цього хочеш, Фітце? Втопити свою королівську кров у крові дикого полювання? Бути звіром серед звірів лише заради знання, які це тобі дає? А найгірше відбуватиметься до цього: що, як раптом запах свіжої крові зведе тебе з розуму, а вигляд здобичі опанує всіма твоїми думками?
Голос Барріча ставав мякшим, і я відчув у ньому гіркоту, коли той запитав:
Уяви, що ти прокидаєшся і тебе лихоманить та кидає в піт, оскільки почався шлюбний сезон, а твій товариш почув це. Саме ці знання ти хочеш показувати своїй дамі в ліжку?
Я зіщулився.
Не знаю, тихо промовив я.
Барріч гнівно обернувся до мене.
Я зіщулився.
Не знаю, тихо промовив я.
Барріч гнівно обернувся до мене.
Ти не знаєш? гаркнув він. Я кажу тобі, до чого це може призвести, а ти не знаєш?
В мене пересохло в роті. Нюхач згорнувся біля моїх ніг.
Але я дійсно не знаю, заперечив я. Як я можу знати, поки цього не зробив? Як я можу про це говорити?
Але я можу! заволав Барріч. Я відчув його лють і те, що він сьогодні добряче надудлився. Щенюка треба позбутися, а ти зостанешся тут під моєю опікою. Тут я зможу за тобою наглядати. Якщо Чівелрі не забере мене до себе, то це найменше, що я можу для нього зробити. Я подбаю про те, щоб його син виріс людиною, а не вовком. Я зроблю це, навіть якщо ми обидва помремо!
Він потягнувся на лавці, щоб схопити Нюхача за шкірку, принаймні спробував. Та ми з псом кинулися геть. Ми побігли до дверей, але я не встиг упоратися із засувом: Барріч уже був біля нас. Він відкинув Нюхача своїм чоботом, а мене відштовхнув плечем.
До мене, цуценя, наказав він. Але Нюхач підбіг до мене. Барріч перестав хекати і зиркати на двері. Я усвідомив його люті думки і його бажання прибити нас, аби покінчити з цим усім. Барріч контролював свої почуття, але того швидкого погляду достатньо було, щоб налякати мене. Коли він раптом стрибнув на мене, я штовхнув його так сильно, як дозволяв мені мій страх.
Барріч упав так швидко, як підбитий птах. Кілька секунд він сидів на підлозі. Я нахилився і пригорнув Нюхача до себе. Барріч повільно похитав головою, наче струшуючи краплі дощу з волосся. Він став над нами.