Я одразу ж пішов до стайні. Спочатку відвідав Ковалика, а затим Сажку. Від моєї зневіри через завтрашній день мені стало погано, і я, відчуваючи нудоту, стояв біля стійла Сажки, прихилившись до її холки. Там Барріч і знайшов мене. Я відчув його присутність та рівні кроки, поки він підходив до конюшні. Барріч різко зупинився біля Сажки, і я відчув, що він дивиться на мене.
Ну і що тепер? суворо запитав Барріч. З його тону я зрозумів, як я його дістав зі своїми проблемами. Якби мені не було так сумно, я б випростався і сказав би, що все добре. Але я пробурмотів, не піднімаючи обличчя від Сажки:
Завтра Гален хоче дати нам випробування.
Я знаю. Він досить несподівано наказав мені підготувати коней для цієї ідіотської затії. Я б йому відмовив, якби не воскова печатка від короля. Я знаю тільки те, що йому потрібні коні, тому не питай навіщо, сердито відповів він.
Не буду, неохоче запевнив я. Слід було довести Галену, що я зможу пройти випробування, або взагалі не брати участі.
Ти взагалі не зможеш пройти випробування, яке підготував для тебе Гален, еге ж? невимушено промовив Барріч. Але я помітив, що йому вже заздалегідь не подобається моя відповідь.
Взагалі, байдуже сказав я, і ми обидва помовчали, вдумуючись у незворотність цього слова.
Ну Барріч прокашлявся і поправив пояса. Тоді тобі треба пережити це і повернутися сюди. Не все так погано з твоїм навчанням. Людина не може вміти всього.
Барріч говорив так, наче моя невдача у заняттях з володіння Скіллом не матиме жодних наслідків.
Гадаю, ти маєш рацію. Ти доглянеш за Коваликом, поки мене не буде?
Так, Барріч почав повертатися, але неохоче зупинився. Пес дуже сумуватиме за тобою?
Я зрозумів, що він мав на увазі, але вирішив уникнути відповіді.
Не знаю. Я так часто залишав його самого під час навчання, що тепер він узагалі за мною не сумуватиме.
Сумніваюся, важко вимовив Барріч і відвернувся. І дуже сумніваюся, додав він, поки йшов поміж стійлами. Але я розумів, що він знає правду і йому геть неприємно не лише від того, що у нас із Коваликом є звязок, але й через те, що я не визнав цього.
Наче йому стане легше, якщо я це визнаю, пробурмотів я до Сажки. Я попрощався зі своїми тваринами, намагаючись пояснити Коваликові, що ми побачимось через кілька обідів та ночей. Він звивався, підлещувався й переконував мене, щоб я взяв його з собою, бо він мені стане у пригоді. Ковалик вже був занадто великий, щоб брати його на руки. Тому я присів, а він став мені на коліна. Ковалик був такий теплий і великий, і я відчував його зовсім близько. На мить я зрозумів, що він правий і мені з ним буде простіше пережити свою поразку. Але нагадав собі, що Ковалику слід бути тут і чекати, поки я повернуся, і пообіцяв йому, що після цього проведу кілька днів тільки з ним, уперше візьму його на довге полювання. «Зараз», просив він, а я обіцяв: «Скоро». Затим я повернувся в замок, щоби взяти змінний одяг та харч у дорогу.
Збори наступного ранку були дуже пишними та видовищними, хоч, про мене, це було безглуздо. Інші учні нервували і були в піднесеному настрої. Серед вісьмох чоловік, які мали пройти випробування, я один байдуже дивився на нетерплячих коней та вісім закритих нош. Гален вишикував нас і завязав очі, поки на нас дивилося близько шістдесяти чоловік. Переважно то були рідні та друзі учнів або любителі пліток у замку. Гален виголосив коротку промову, яка здебільшого стосувалася нас. Нічого нового ми не почули: нас відправлять у різні сторони й залишать там; ми повинні спілкуватися за допомогою Скіллу, щоб повернутися до замку, і в разі успіху ми станемо групою, яка добре послужить королю і переможе піратів з червоних кораблів. Останні слова справили враження на натовп, і я почув, як народ перешіптувався, доки мене вели до нош і допомагали сісти всередину.
Наступні півтора дня пройшли дуже нудно. Ноші розхитувались, і скоро мене почало нудити через брак свіжого повітря та краєвидів. Чоловік, який стежив за кіньми, дав слово мовчати й дотримав його. Тієї ночі ми ненадовго зупинилися. Мені дали вбогу вечерю: хліб із сиром та воду. Потім знову посадили в ноші, і я продовжив свій шлях, розхитуючись та підскакуючи.
Наступного дня десь в обід ми зупинилися. Чоловік знову допоміг мені вилізти з нош, не сказавши ані слова. Дув сильний вітер, а я стояв із завязаними очима. В мене боліла голова, і я змерз. Почувши, що коні побігли назад, я зрозумів, що вже на місці, й вирішив зняти повязку. Гален завязав її міцно, тож довелося з нею пововтузитись.
Я стояв на травяному схилі. Мій супровідник швидко віддалявся дорогою, що вилася повз підніжжя пагорба. Я стояв по коліно у траві. Взимку її стеблини всохли геть, але біля самої землі зеленіли. Я бачив інші травянисті схили з камінням де-не-де та групки дерев. Я знизав плечима й повернувся, щоб узяти пожитки. Це був горбистий край, але я чув запах моря та низького припливу десь на сході. У мене було навязливе відчуття, що я вже колись бачив це місце; я тут не бував, але рельєф досить знайомий. Я повернувся, і на заході побачив Сентінель. Я не міг ні з чим сплутати ту подвійну гостроверху гору. Менше року тому я перемальовував цю карту для Федврена. Її автор обрав характерну вершину Сентінеля як мотив для обрамлення. Отже, море було на сході, а Сентінель на заході. Раптом моє серце похололо. Я зрозумів, де я: недалеко від Форджа.