Він щосили вкусив ту руку, але вона тільки посилила хватку, стиснувши йому щелепу та роздушивши губи. Він відчув смак крові. Може, власної, а може, з руки. Звуки вартових стихли в лісі та зникли, а за ними надійшов страх. Рука відпустила його, штовхнула на прощання, і він перекинувся на спину.
Перед очима в нього плавно зявилося чиєсь обличчя. Суворе, худорляве, звіряче, увінчане коротко й неохайно підстриженим чорним волоссям, із зубами, оголеними у звіриному вискалі, з холодними тупими очима, наповненими люттю. Обличчя повернулось і сплюнуло на землю. З другого його боку не було вуха тільки чималий рожевий шрам і дірка.
Вест іще ніколи в житті не бачив людину з таким лихим виглядом. Цей чоловяга загалом був схожий на уособлення жорстокості. Він здавався досить сильним, щоб розірвати Веста навпіл, і більш ніж готовим це зробити. Із рани на його руці текла кров. Із рани, залишеної Вестовими зубами. Вона крапала з кінчиків його пальців на лісовий ґрунт. У другій руці, стиснутій у кулак, він тримав шмат гладенького дерева. Вест провів по ньому очима і вжахнувся. На його кінці було важке вигнуте лезо, начищене до блиску. Сокира.
Отже, це північанин. Не з тих, які качалися пяні в канавах Адуа. Не з тих, які приходили на ферму до його батька випрошувати роботу. Із інакших. Із тих, оповідками про яких його лякала в дитинстві мати. Людина, чиєю роботою, розвагою та призначенням було вбивати. Вест перевів погляд із цього суворого леза на його суворі очі й назад, отетерівши від жаху. Йому кінець. Він загине тут, у холодному лісі, валяючись у багнюці, як пес.
Вест піднявся, спершись на одну руку: ним оволоділо раптове прагнення тікати. Він озирнувся через плече, але шляхів для втечі там не було. До них серед дерев ішов якийсь чоловік. Здоровань із густою бородою та шпагою на плечі, який ніс на руках дитину. Вест закліпав, намагаючись якось оцінити масштаби. Це була найбільша людина, яку він коли-небудь бачив, а дитиною був лорд-маршал Бурр. Велетень кинув свій тягар на землю, як вязанку хмизу. Бурр поглянув на нього знизу вгору й відригнув.
Вест заскреготів зубами. Що цей старий дурень собі думав, коли отак відїхав? Своїм сраним «часом просто хочеться поїздити верхи» він убив їх обох. Так почуваєшся живим? Та ніхто з них не переживе наступної години.
Він мусить битися. Зараз, можливо, йому випав останній шанс. Навіть якщо битися нічим. Краще померти так, аніж стоячи на колінах у багнюці. Він спробував видобути з себе гнів. Коли той був непотрібен, йому не було кінця-краю. Тепер на його місці не було нічого. Тільки відчайдушна безпорадність, яка обтяжувала йому руки й ноги.
Оце так герой. Оце так боєць. Йому вистачало снаги хіба на те, щоб не обісцятися. Він міг без проблем ударити жінку. Мало не до смерті задушити сестру. Згадуючи про це, він досі починав задихатися від сорому й відрази, навіть тепер, коли йому в обличчя дивилася власна смерть. Він же думав, що виправить усе згодом. От тільки «згодом» уже не стало. Ось воно, все, що лишилося. Він відчув у очах сльози.
Пробач, пробурмотів він собі підноса. Пробач мені.
Він заплющив очі та став чекати кінця.
Не треба вибачень, друже, його, гадаю, кусали й сильніше.
Із лісу виник ще один північанин, який сів навпочіпки поруч із Вестом. Його худорляве лице обрамляли прямі темні патли. Очі жваві, темні. Розумні очі. Він лиховісно й аж ніяк не підбадьорливо всміхнувся. Два ряди твердих жовтих гострих зубів.
Сядь, промовив він із таким сильним акцентом, що Вест ледве його зрозумів. Краще сядь і не ворушись.
Над ним і Бурром стояв ще один чоловік. Величезний, широкогрудий, із запястками завтовшки з Вестові щиколотки. У його бороді та сплутаному волоссі була сивина. Ватажок, судячи з того, як розступилися перед ним інші. Він опустив погляд на Веста, повільно й задумливо, як часом дивляться на мураху, вирішуючи, чи не розчавити її чоботом.
Як гадаєш, котрий із них Бурр? прогуркотів він північною мовою.
Я Бурр, заявив Вест. Він мусив захистити лорд-маршала. Мусив. Він, не думаючи, незграбно підвівся, але в нього ще паморочилася голова після падіння, і, щоб не впасти, довелося схопитися за якусь гілку. Я Бурр.
Старий воїн повільно й упевнено зміряв його поглядом.
Ти?
Він вибухнув сміхом, глибоким і загрозливим, як буря на віддалі.
Мені це до вподоби! Це добре!
Він повернувся до явного лиходія.
Бачиш? Ти ж наче казав, що їм, цим південцям, не вистачає сміливості?
Я казав, що їм бракує мізків. Одновухий згори вниз поглянув на Веста, як голодний кіт на пташку. І спростування я поки що не бачив.
Здається, це оцей.
Ватажок дивився на Бурра.
Це ти Бурр? запитав він спільною мовою.
Лорд-маршал подивився на Веста, тоді підвів погляд на височезних північан, а тоді поволі зіпявся на ноги. Випрямився та обтрусив форму, як людина, що готується померти з гідністю.
Я Бурр, і я вас не потішу. Якщо ви збираєтеся нас убити, то зробіть це зараз.
Вест залишався на місці. Тепер витрачати сили на гідність видавалося недоречним. Він уже мало не відчував, як сокира вгризається йому в голову.
Але північанин із сивиною в бороді тільки всміхнувся.