Я почала шукати батька за Хрущова. Через сорок років. Відповіли мені за Горбачова: "У списках не значиться..." Але відгукнувся його однополчанин, і я дізналася, що загинув батько як герой. Під Могильовом кинувся з гранатою під танк...
Шкода, що моя мама не дочекалася цієї звістки. Вона померла з тавром дружини ворога народу. Зрадника. І таких, як вона, було багато. Не дожили до правди. Я сходила до мами на могилку з листом. Прочитала...»
«Багато хто з нас вірив...
Ми вважали, що після війни все зміниться... Сталін повірить своєму народові. Але ще війна не скінчилася, а ешелони вже пішли до Магадана. Ешелони з переможцями... Заарештували тих, хто був у полоні, вижив у німецьких таборах, кого відвезли німці на роботу усіх, хто бачив Європу. Міг би розповісти, як там живе народ. Без комуністів. Які там будинки і які дороги. Про те, що ніде немає колгоспів...
Після Перемоги всі замовкли. Мовчали і боялися, як перед війною...»
«Я вчитель історії... За моєї памяті підручник історії переписували тричі. Я вчила дітей за трьома різними підручниками...
Запитайте нас, поки ми живі. Не переписуйте потім без нас. Запитайте...
Знаєте, як важко вбити людину? Я працювала в підпіллі. За півроку отримала завдання влаштуватися офіціанткою до офіцерської їдальні... Молода, гарна... Мене взяли. Я мала насипати отруту в котел супу і того ж дня піти до партизанів. А я вже до них звикла, вони вороги, але щодня ти їх бачиш, вони тобі кажуть: "Данке шон... Данке шон..." Це важко... Убити важко... Убити страшніше, ніж померти...
Я все життя викладала історію... І ніколи не знала, як про це розповісти. Якими словами...»
Мені дісталася власна війна... Я пройшла тернистий шлях укупі зі своїми героїнями. Як і вони, довго не вірила, що наша Перемога має два обличчя перше вродливе, а друге страшне, у рубцях нестерпно в нього дивитися. «У рукопашну, убиваючи людину, заглядають їй в очі. То не бомби скидати або стріляти з окопу», розповідали мені.
Слухати людину, як вона вбивала і вмирала, те саме дивишся в очі...
«НЕ ХОЧУ ЗГАДУВАТИ...»
Старий триповерховий будинок на околиці Мінська, з тих, що їх поспіхом і, як тоді здавалося, ненадовго, будували відразу після війни; він давно і затишно обріс кущами жасмину. З нього й почався пошук, який триватиме протягом семи років, дивовижних і болісних семи років, протягом яких я відкрию для себе світ війни, світ із нерозгаданим до кінця нами змістом. Зазнаю болю, ненависті, спокуси. Ніжності і подиву... Спробую збагнути, в чім різниця між смертю і вбивством і де межа між людським і нелюдським. Як людина залишається наодинці з цією божевільною думкою, що вона може вбити іншу людину? Навіть повинна вбити. І дізнаюсь, що на війні, крім смерті, існує безліч інших речей, там є все, що й у звичайному нашому житті. Війна це теж життя. Зіткнуся з багатьма людськими правдами. Таємницями. Замислюся над тим, про що раніше й не здогадувалася. Наприклад, чому ми не дивуємося злу, чому нам бракує подиву перед злом?
Дорога і дороги... Десятки поїздок усією країною, сотні записаних касет, тисячі метрів магнітофонної плівки. Пятсот зустрічей, а потім збилася з ліку, обличчя забувала, залишалися тільки голоси. У моїй памяті звучить хор. Багатоголосий хор, іноді слів майже не чути, тільки плач. Зізнаюся: не завжди вірила, що здолаю цей шлях, здужаю його. Дійду до краю. Видавалися хвилини сумнівів і страху, коли хотілося зупинитися або відійти вбік, але ж уже була не в змозі це зробити. Я стала полонянкою зла, зазирнула в безодню, щоб щось збагнути.
Тепер, мені здається, я набула певних знань, але запитань стало ще більше, а відповідей ще менше.
Але тоді, на самому початку шляху, я цього не підозрювала...
Привела мене до цього будинку невелика замітка в міській газеті, у якій ішлося про те, що нещодавно на Мінському заводі дорожніх машин «Ударник» проводжали на пенсію старшого бухгалтера Марію Іванівну Морозову. А під час війни, розповідалося в тій замітці, вона була снайпером, має одинадцять бойових нагород, на її снайперському рахунку сімдесят пять убитих. Важко було усвідомити, як поєднати військову професію цієї жінки з її мирним заняттям. З буденним газетним знімком. З усіма цими ознаками звичайності.
...Маленька жінка з дівочим вінцем довгої коси навколо голови сиділа у великому кріслі, затуливши обличчя руками:
Ні-ні, не буду. Знову повертатися туди? Не можу... Дотепер воєнні стрічки не дивлюся. Я тоді була зовсім дівчинкою. Мріяла і зростала, зростала і мріяла. І ось війна. Мені навіть шкода тебе... Я знаю, про що кажу... Ти справді хочеш це знати? Як доньку питаю...
Звісно ж, здивувалася:
А чому до мене? Треба до мого чоловіка, він любить згадувати. Як звали командирів, генералів, номери частин усе памятає. А я ні. Я памятаю лише те, що зі мною траплялося. Свою війну. Навколо багато людей, але ти завжди сама, адже людина завжди самотня перед смертю. Я памятаю моторошну самотність.
Попросила прибрати магнітофон:
Мені потрібні твої очі, щоб розповідати, а він заважатиме.
Але за кілька хвилин вона забула про нього...
Марія Іванівна Морозова (Іванушкіна), єфрейтор, снайпер: