Він вийшов з кімнати у загальну залу. Тут наглядачі спостерігали за пацієнтами зі своїх боксів. Іноді сюди заходив хтось з персоналу, знайомився з пацієнтами й намагався переконати їх, що тут не так, як у Лімі. У дечому це була правда: тут було чисто, усюди панував порядок. Але пункт медсестер, забраний армованим склом, через яке навіть звуки не проходили, одним своїм видом пригнічував будь-кого. Доводилося говорити через мікрофон. Усюди були камери, постійне тихе дзижчання яких посилювало параною.
Наступного дня привезли ще кількох пацієнтів, серед яких був і розумний молодий чоловік на імя Дон Бартлі. томмі відразу відчув, що вони зможуть знайти спільну мову і створити команду.
А тут не так вже й погано.
За кілька днів по тому пацієнтам дозволили влаштувати загальну зустріч, на якій вони могли б обговорити свої проблеми наприклад, нестачу цукру чи відсутність кавоварки. аллена бісили такі мізерні скарги. Добре, що взагалі є кава! У Лімі у відділенні кави не було.
До зборів долучилися наглядачі й запитали, як можна було б покращити умови для пацієнтів. аллен і ще четверо його знайомих одразу запропонувати зоотерапію, столярну майстерню, художню терапію й майстерню кераміки. Представники адміністрації пообіцяли все це влаштувати, і аллен з вдячністю згадав Мері, яка радила не ставитися до Дейтона упереджено. Вочевидь, вони тут дійсно намагаються зробити гідну установу.
Як тільки аллен призвичаївся до нового місця, зателефонувала Дороті, мати Біллі, та повідомила, що планує приїхати провідати його.
Мері питала, чи можна їй приїхати разом зі мною, переказала Дороті прохання дівчини.
Ми вже попрощалися, знизав плечима аллен.
Вона каже, що хоче переїхати в Дейтон, щоб бути ближче до тебе.
Думаю, не варто. Їй не треба звязувати своє життя зі мною.
Ти маєш сказати їй це особисто. Можна, вона приїде зі мною?
У аллена не вистачило духу відмовити.
Через чотири дні після переведення в Дейтон ми з мамою Біллі поїхали його провідати в новому місці. Дісталися ми туди о 13:00 і пробули до 15:30. Знайти нову будівлю було нелегко, бо корпус нового центру ховається за старими будівлями Державної лікарні Дейтона, у великому яру за височенним парканом, який перекриває увесь краєвид. Тут із вікон, мабуть, лише паркан і видно у Лімі хоча б газони були навколо.
Вхід лійкою сходиться до невеличких дверей це відразу якось пригнічує, бо зрозуміло, що відвідувачам тут не раді. У кімнату для відвідувачів Біллі увійшов крізь інші двері. На вигляд він здавався дуже засмученим. Дороті спитала, чи дають йому ліки він відповів, що ні. Його історію хвороби з Ліми не передали сюди, тож вони про нього нічого не знали й не могли продовжити давати йому «Елавіл»[37], який він приймав у клініці.
Згодом його настрій покращився. На ньому був той самий одяг, що й минулого вівторка він тоді віддав мені увесь свій інший одяг, і сьогодні я йому його привезла. Біллі сказав, що окрім цього в нього тут нічого немає, бо ніякої уніформи йому не видали. Ще сказав, що від самого приїзду він «тільки те й робив, що сидів у кімнаті». Опалення в корпусі не було, і Біллі поскаржився на холодну підлогу й попросив наступного разу привезти йому килимок.
Згодом його настрій покращився. На ньому був той самий одяг, що й минулого вівторка він тоді віддав мені увесь свій інший одяг, і сьогодні я йому його привезла. Біллі сказав, що окрім цього в нього тут нічого немає, бо ніякої уніформи йому не видали. Ще сказав, що від самого приїзду він «тільки те й робив, що сидів у кімнаті». Опалення в корпусі не було, і Біллі поскаржився на холодну підлогу й попросив наступного разу привезти йому килимок.
Хтось з персоналу сказав Біллі, що адміністрація не вірить у його СМО і взагалі не вірить в існування цього синдрому.
Це дуже засмутило його. Матері Біллі директор центру сказав, що вони планують ставитися до нього як до однієї особистості тобто приписувати всі його дії одній людині й лікувати його як одну людину. Вони тут просто не знають, як працювати із цим синдромом.
Мама сказала, що ти хочеш переїхати в Дейтон, сказав він.
А ти хочеш, щоб я переїхала? спитала я.
Роби так, як сама хочеш.
Мені здалося, він хотів, щоб я приїхала. Пізніше він схвильовано спитав, коли я знов прийду, але намагався не тиснути на мене, як тоді на початку вересня. Мабуть, він боявся того, що просить мене добровільно зачинити себе у вязниці чи зруйнувати власне життя заради нього
Якщо він хоче, то я переїду в Дейтон.
Йому здається, що персонал з Ліми щось розповів про нього, бо священик у центрі відвів його в молитовню, показав на хрест і кафедру і попередив: «Оце має лишатися тут і тільки тут!» Мабуть, Ленні видав їх бо тепер Біллі більше немає в Лімі, і йому це не зашкодить. Біллі лише шкода, що священик у Лімі тепер знає про не таке вже й чудесне повернення хреста і кафедри в його молитовні.
(2)
Протягом перших двох тижнів настрій аллена постійно змінювався: у нього то зявлялася надія, що в Дейтоні буде краще, ніж у Лімі, то охоплював страх плекати даремні сподівання. У перший день Міллігану пообіцяли, що знов дозволять малювати, але минуло кілька тижнів, а в кімнаті художньої терапії й досі були лише кольорові олівці і папір.