Я намагаюся не набридати й не дратувати його цим, але для мене це дуже важливо, а він мене не розуміє
Я спитала Біллі, чи є, на його думку, у житті якийсь сенс. Він відповів: «Ні. Люди це лише біологічна зараза». Він колись почув цю фразу від мене, а я почула її в серіалі «Зоряний шлях». Однак він вважає, що люди зобовязані пізнати якомога більше й передати знання своїм нащадкам. Найголовніше питання, на яке він і сам шукає відповідь, це: «Навіщо я тут? Навіщо ми тут?» Нам треба спробувати встановити контакт з іншими розумними істотами й ділитися з ними знаннями. Можливо, якийсь інший вид от-от матиме відповідь на головне питання, і єдине, чого йому бракує це знання людей. Крім того, якщо люди зроблять нашу планету непридатною для життя, людство має знайти спосіб переміститися на іншу й продовжувати накопичувати знання. Я спитала, чи варті знання всіх тих страждань, що випадають на долю людей, і він визнав, що ні, але ми зобовязані продовжувати.
Думаю, його філософія більш розсудлива, ніж моя.
На початку тижня злиття Біллі було більш повним десь таким, як у вересні. Але настрій у нього поганий. Сказав, що сьогодні вранці хлопці з працетерапії довго згадували війну, що так і не розпочалася. Біллі дуже переживає через те, що він вчив людей убивати, але якимось чином він розумів, що так було правильно.
О 8:30 ранку Біллі зателефонував мені й розповів, що коли повернувся у свою кімнату, побачив, як наглядачі пакують його речі. Йому пояснили, що в понеділок вранці його відвезуть у Франклінську вязницю [де він перебуватиме до слухання]. Усі його речі зберігатимуться в приймальному відділенні, аж поки не стане ясно, переведуть його кудись чи ж повернуть назад у клініку. Він попросив мене повідомити про це всім, а також приїхати завтра за деякими його речами. Я помітила, що він нервує і він пояснив, що, оскільки не повністю злитий, його непокоїть, як відреагують інші, коли раптом прокинуться за ґратами й не знатимуть, що це лише на кілька днів.
КАТАСТРОФА!
Департамент психічного здоровя вирішив відправити Біллі в Центр судової медицини в Дейтоні. Цей заклад відкрили минулого травня на заміну Лімі, і відтоді про нього ходять жахливі чутки. Вочевидь, вони вирішили, що обвинувач Джеймс ОҐрейді не буде заперечувати проти Дейтона, і вони легко переведуть туди Біллі. Крім того, оскільки це заклади одного підпорядкування, для переведення пацієнта не потрібне слухання.
Сталося все так: я приїхала о 13:00 і дізналася, що вранці, коли Біллі, одягнений у костюм, вже готовий був їхати у вязницю в супроводі поліції, прийшов Габбард і оголосив: «Мілліган нікуди не поїде». Біллі спитав, у чім річ, і персонал клініки неохоче визнав, що Біллі рекомендували перевести у Дейтон.
О 13:00 він вийшов до мене абсолютно спокійний, але пульс у нього був 132, а руки тремтіли. Я думаю, що це була якась інша, абсолютно нова для мене особистість, тому я назвала її М. Він був переконаний, що це кінець. Сказав, що не сердиться на доктора Лінднера за цю зраду скоріше, сердиться на себе за те, що повірив йому. Хоча взагалі-то це не М довірився Лінднеру, а двоє інших. От рейджен, наприклад, абсолютно не довіряв і хотів всадити йому ножа в спину. Біллі попросив мене передати Ґолдсбері, щоб той негайно залишив усі спроби відправити його на слухання.
Ми вирішили піти. Одностайно, повідомив він.
Він мав на увазі, що всі вони вирішили заснути. Я сказала, що він квапиться з висновками, що ще навіть неясно, чи справді скасували слухання, що він ризикує знищити себе, поховавши надію на все хороше, що ще лишилося. Але все марно. Він ухвалив рішення та не збирався від нього відступати.
Від думки, що я можу втратити Біллі назавжди, мене охопили страшенні муки й депресія. Я постійно плакала. Пробувала дивитися телевізор, але не могла сконцентруватися на екрані. Мені хотілося до людей, хотілося, щоб хоч хтось був поруч, але в мене нікого не було.
Наступного дня замість М прийшов звичайний Біллі. Він потер долонями обличчя жест, який, як я вже знаю, допомагає йому позбутися тривоги. На його обличчі були неймовірні страждання. Видно було, що він з усіх сил намагається контролювати свої почуття й утримувати сцену, щоб завершити всі справи.
У мене лишилося мало часу. Я вже маю йти.
Я зрозуміла, що мова не про реальний час: вочевидь, у нього всередині відбувалося щось, що він не міг контролювати.
Сподіваюся, я ніколи не побачу Дейтон, додав він.
Побачиш. Навіть якщо підеш, відповіла я.
Він похитав головою.
Навіть якщо ти не на сцені, ти все одно думаєш. Але якщо ти спиш це як смерть. Я не знаю, що відбувається з тілом, коли ми спимо, але не думаю, що воно може довго прожити у такому стані.
Можливо, він думав про те, що хтось може прокинутись і накласти на себе руки.
Я не хочу, щоб ти приходила, продовжував він, дивлячись мені просто в очі. Я не хочу, щоб ти бачила мене овочем.
Він узяв мої долоні і стис їх своїми руками, наче ми бачилися востаннє.
Я люблю тебе. І не можу взяти із собою в пекло.
Господи! Тобі буде боляче?
Ні Усі ми просто ляжемо спати. Але тобі буде боляче на мене дивитись у такому стані. Ти маєш почати нове життя. Я не можу дозволити тобі поїхати у вязницю зі мною.