Тоді Мері не знала, що відбувається, але згодом усвідомила: він обрав її. Він прагнув її уваги. Він хотів, щоб вона віталася з ним. Спочатку вона просто дивилася на нього і слухала сама ж зовсім не говорила. Її лякав власний інтерес до нього. Біллі ж хотів допомагати людям, він не міг просто сидіти й дивитись, як терапевти не можуть нічим зарадити. Йому хотілося бути корисним й іншим пацієнтам. Він сам так казав.
Біллі вчив її говорити про свої почуття. Розповідав, що сам навчився висловлювати почуття лише в лікарні Ґардінґа після затримання. Казав, що якщо відкритись і почати довіряти лікарям вони зможуть допомогти. А коли замкнешся в собі, то ніхто вже не допоможе.
Однак найчастіше говорив він. Одного вечора він дві години поспіль розповідав їй, як подолати депресію. Вона вважала, що він помиляється, що поспішає з висновками але нічого так і не змогла відповісти. За якийсь час він змінив платівку й почав довгу промову на тему «треба бути сильною і наказати мені стулити пельку». Мері постійно чула, що вона надто соромязлива й замкнута, а люди користуються тим, що вона просто не здатна попросити їх припинити.
Дещо з його слів дратувало Мері, але вона все одно ним захоплювалася. Сама вона чудово знала, що любить відсторонено спостерігати за людьми та вивчати їх, і що цілком здатна змусити будь-кого стулити пельку просто в неї немає такого бажання.
Нарешті вона не витримала:
Ну от, тепер усе, годі, стули вже пельку.
Він аж сіпнувся, кинув на неї ображений погляд і буркнув:
Не обовязково було це ТАК казати.
З того часу вона почала дедалі більше говорити з людьми та зрештою стала відкритішою до Біллі. Вона дуже хотіла з ним говорити, але ніяк не могла подолати соромязливість, що охоплювала її у його присутності. Він випромінював силу й енергію, а вона вважала, що не відповідає йому. Незважаючи на це, Мері вважала Біллі дуже ніжним, чуттєвим та уважним. Вона боялася молодих хлопців свого віку, але не Біллі. Він лякав її не фізично, а інтелектуально.
Пізніше Мері згадувала, як у Афінському центрі зявився Ґас Голстон. Того дня виявилося, що вони з Біллі знайомі ще з Лебанонської вязниці для неповнолітніх. Вони сідали вдвох і говорили, як справжні криміналітети. Мері це не подобалося. Їй не імпонував такий жорстокий і навчений життям Біллі Біллі, якого вона знала як жіночного і мякого, як художника. Отой інший Біллі був не такий.
Голстон казав, що його посадили за ґрати за торгівлю кокаїном. Біллі опинився там у сімнадцять років за те, що рейджен побив і пограбував чоловіка, який хотів його зґвалтувати біля магазинчика на шосе. А ще за пограбування аптеки в Ланкастері, хоча власник закладу пізніше і визнав, що він помилився і «це не той хлопець, який мене пограбував». Здавалося страшенно несправедливим, що адвокат умовив психічнохвору людину зізнатися в тому, чого вона не робила. У результаті хлопця на 215 років кинули за ґрати, а його навіть не було на місці злочину.
Також Мері почала хвилюватися, коли почула, що кожного разу як Біллі викликають у суд для розгляду можливості звільнення, у залі присутній представник відділу УДЗ щоб арештувати його за порушення умов УДЗ, якщо Департамент психічного здоровя вирішить його звільнити. Начальник цього відділу, Джон Шумейкер, з нетерпінням чекав можливості повернути його у вязницю, як сказав їй Біллі.
Одного дня вона почула, як Біллі говорить з іншою пацієнткою. Мері хотілося, щоб він звернув увагу на неї, тож вона вийшла зі своєї кімнати та вмостилася в одному з надто твердих крісел. Біллі ж був настільки захоплений розмовою, що, здавалося, і не бачив її. Потім він пішов у свою кімнату, повернувся звідти з альбомом для малювання і продовжив розмову. Раптом Мері побачила, що він почав малювати її, а не ту дівчину. Малюючи, Біллі пояснював своїй співрозмовниці: «Коли я не можу зрозуміти людину, я її малюю. Іноді навіть інакшою, не такою, яка вона є зараз, молодшою чи взагалі іншого віку. Так я намагаюся краще зрозуміти, що це за людина».
Мері позувала з особливо депресивним виразом обличчя, наче навмисне ускладнюючи йому роботу. Він потім сказав, що її губи з опущеними куточками та сумний погляд так і залишилися постійне вираження абсолютного відчаю.
Коли наглядачі закували його в кайданки, наче тварину, та повезли в Ліму, вона знала, що той жорстокий злочинець у ньому зможе це пережити. А от за ніжного художника вона боялася.
Мері позувала з особливо депресивним виразом обличчя, наче навмисне ускладнюючи йому роботу. Він потім сказав, що її губи з опущеними куточками та сумний погляд так і залишилися постійне вираження абсолютного відчаю.
Коли наглядачі закували його в кайданки, наче тварину, та повезли в Ліму, вона знала, що той жорстокий злочинець у ньому зможе це пережити. А от за ніжного художника вона боялася.
Її думки урвав прихід доктора Кола. Він був дуже пригнічений значить, чутки про Ліму правдиві. Доктор на мить спинився біля Мері й глянув на неї. «Біллі повернеться?» прошепотіла вона. У відповідь той лише похмуро похитав головою. Мері підскочила й чкурнула у свою кімнату, щоб ніхто не бачив, як вона плаче. За якийсь час вона опанувала себе, витерла сльози і підійшла до вікна. Вона думала, чи дозволили Біллі взяти з собою малюнки, бо вона ще не бачила жодного свого портрета