Цей працівник не мав права завітати до своєї домівки, обійняти діток, жінку, батьків, після тривалої розлуки, бо зобовязаний був, спочатку, виконати святий обовязок: Все, що робив рік тому зробити знову, але в зворотному напрямі
Знову, спершу, завітати до Москви, знову здати закордонний, та одержати внутрішній паспорт, відзвітувати за відрядження, і т. д., і т. п., і тільки тоді вже повертатися до своєї домівки. Порушення цього правила вважалося за злочин. За це вже не засилали в концтабори, не розстрілювали, але можна було стати «невиїзним» назавжди
Нам, київським налагоджувальникам, можна сказати, географічно поталанило. Наш шлях до Монголії, що в прямому, що в зворотному напрямі, все одно пролягав через Москву.
Пройдені всі медкомісії, зібрані всі необхідні папери, що давали надію нашому шановному керівництву сподіватися, що серед нас немає потенційних «нєвозвращєнцев», упаковані в валізи та непідйомні рюкзаки власні речі, прилади та інструменти, придбані квитки до Москви, і от, нарешті, ми, в оточенні дружин, дітей, родичів та друзів, в якомусь жвавому отупінні, ще не зовсім усвідомлюючи реальність події, що невблаганно наближалась, стоїмо на пероні, очікуючи потяг в невідоме.
Вперше в житті везу у відрядження такий вантаж і тому змушений скористатися послугами носильника. Вже несила було дістатися до вагону самотужки.
Носильник Анатолій був справжнім фахівцем, майстром своєї справи.
Номер потягу? Номер вагону? Швидко завантаживши візок, він бадьоро покотив його до переїзду через колії. Виїхавши на потрібний перон Анатолій на мить зупинився, примруживши око зміряв поглядом відстань і, сплюнувши недопалок на рейки, рішуче рушив вперед. За кілька десятків кроків він знову зупинився, ще раз змірив оком одному йому відомі орієнтири і остаточно впевнившись в правильності своїх дій, став знімати мої речі з візка.
Може зачекаємо прибуття потяга, щоб я на стрибав зайчиком по перону з цими валізами? нерішуче запропонував я. За простій я заплачу! Анатолій скоса зиркнув на мене, в очах спалахнули веселі іскорки:
Батько знають, що кобилі роблять Нікуди ти не стрибатимеш, я ж бачу, що ти не Жаботинський і не Піддубний. Вагон зупиниться тут, і тамбур буде тут. Він двічі тицьнув товстелезним пальцем, вкритим рудим волоссям в рейки навпроти мого багажу.
Приємно мати справу з фахівцем: він так вдало розвантажив мої речі, наче вимірював відстань рулеткою
Побратимам же моїм поталанило набагато менше. Їм довелось-таки перестрибувати через колії, з першої аж на девяту, та бігти вздовж потягу в пошуках потрібного вагону. Добре, що вони мали багато помічників і за 10 хвилин до відправлення потягу, ми вже розподілили все своє майно по полицям, не забувши при тому залишити найпотрібніше в дорозі на видноті.
Все, порядок, виходимо з вагону, розходимось, кожен в своє коло.
Я, в якомусь отупінні смалю цигарку за цигаркою, дружина все просить кинути палити, я щось відповідаю, запалюючи нову цигарку, даю якісь вказівки, вислуховую побажання. Все, як крізь вату Якось не так уявляв я собі прощання на цілий рік.
Щось кричить провідниця А-а-а! Ось ось маємо рушати! Поспішні потиски рук, поспішні цілунки, біжимо в вагон, швидко відкриваємо вікна, висовуємо голови, руки. З вокзальних репродукторів лине марш «Прощання словянки», і тільки тут починає доходити
Тепер все, що було, було в минулому. Валера стоїть з очима, повними сліз з перону махає йому крихітним рученятком маленький синочок. Сашко лишає хвору маму, в очах туга, як там вона? Чи дочекається? З такої далі сім тисяч кілометрів ні допомогти, ні, навіть, щось порадити
Як це мені добре знайоме Нещодавно і я, відїжджаючи в чергове відрядження, прощався з батьком, не знаючи чи не назавжди Серце постійно стискувала тривога. За життя батька мені про загранку і думка не спадала. Тепер йому моя допомога вже не потрібна
Дивлюсь на Сашка і не розумію, це з його боку героїчний вчинок, чи фатальна помилка. А з мого боку це що?
На душі гидотно, мабуть тому, що відчуваю, як душа моя, звикаючи до постійних розлук-зустрічей поволі черствіє
«Душе моя убогая!
Чому ти сумуєш?
Чому марно плачеш?
Хіба ти не чуєш,
Хіба ти не бачиш?»
І чує і бачить але якось не так, як хотілося б
Радіє майбутнім пригодам, мабуть, лише один Вітя, він щиро радіє розлуці з своєю сварливою, гонористою жінкою. Аби не люди навкруги, він, здається, замість кволих, прощальних помахів руки, радісно тицяв би дулі на згадку своїй судженій
Щоб якось розвіяти сумні думки Сашка та Валери, починаю розповідати про свою останню ніч перед відїздом, яку ми провели з Оленою на запрошення Діми Клименко, полюючи біля мосту ім. Патона на сомів.
О-о-о! То була ніч, повна пригод. Я ніколи раніше не ходив на сомів, навіть не уявляв, що таку екзотичну рибу можна зловити на гак розміром майже з долонь. З допомогою досвідчених рибалок нам з Оленою вдалось витягти двох чималих сомів, десь за півтора кілограма кожен. Результат, звичайно потішив, але головне було в іншому:
Ніч на Дніпрі, багаття, товариство, напружене чекання дзвоника
Дзвоник Кидаюсь до спінінга. Вигуки: