Всего за 76 руб. Купить полную версию
Лев, ваша величність! То наказ самого Аслана! Щур намагався докричатися, та що він там ще кричав вони не почули.
Із тим пліт зник за річковим закрутом, залишивши друзів, що спантеличено переглядалися одне з одним, на березі. В очах у обох застигло одне й те саме питання, відповіді на яке не мав жоден з них. Більш того, їм раптом стало лячно, як ніколи не було перед жодним найзапеклішим боєм.
Аслан нарешті вимовив король глухо. Аслан Як таке може бути? Рубати під корінь священні дерева та вбивати їхні душі дріад?!
А що як самі дріади вчинили щось таке жахливе, що це не рубання, а покарання? майже пошепки висловив припущення Діамант.
Але продавати бездиханні тіла остраханцям? Хіба таке можливо? заперечив Тіріан.
Ох, не знаю, не знаю, зітхнув єдиноріг, як здалося, жалісним голосом. Та не той він лев, якого можна приборкати. А як не можна приборкати, то не можна й зрозуміти.
Що ж, мовив король, хай там що, а ми вже вийшли в путь, і тепер нам слід дізнатися, що чекає на нас там, попереду, у кінці путі.
І ми те дізнаємося будь-що, сір, мовив на те Діамант. Ані на мить відважний супутник короля не сумнівався у справедливості такого рішення, хоча б навіть їх і було тільки двоє супроти невідомо скількох ворогів. Не сумнівався й сам король. Гнів застив їм очі, тож бачити хоча б на крок далі свого праведного гніву вони не могли.
Король лише обійняв свого друга та чолом ткнувся тому в шию.
Діаманте, тільки й сказав він, не знаю, що нас чекає попереду, та як же тяжко мені на серці. Здається, краще було б і зовсім не дожити до цього дня.
Так, не сперечався Діамант. Може, й насправді зажилися ми занадто на цьому світі, тому на краще годі й чекати
Король лише обійняв свого друга та чолом ткнувся тому в шию.
Діаманте, тільки й сказав він, не знаю, що нас чекає попереду, та як же тяжко мені на серці. Здається, краще було б і зовсім не дожити до цього дня.
Так, не сперечався Діамант. Може, й насправді зажилися ми занадто на цьому світі, тому на краще годі й чекати
Ще хвилину чи дві вони ось так постояли мовчки, а потім рішуче попрямували вперед.
Невдовзі попереду почувся мірний стукіт: «хек-хек-хек» то вправно працювали сокири. Самих дроворубів поки видно не було їх приховував великий пагорб. Та коли король зійшов на верхівку та окинув поглядом те, що колись було Ліхтарною пусткою, красою та гордістю Нарнії, він змінився в обличчі.
Просто поперек віковічного пралісу, того самого пралісу, де колись дивували погляд могутні дерева, що зросли з золотих та срібних зерняток того самого пралісу, де колись людське дитя з нашого світу посадило дерево-оберіг Нарнії, тепер пролягла широка просіка вона скидалася на кровоточиву рану на живому тілі землі. Від просіки аж до ріки тягнулися нерівні брудні подряпини рівчаків, якими стовбури повалених дерев волочили до сплаву. Робота аж кипіла: стукали сокири, клацали батоги, коні хрипіли, ледь-ледь тягнучи могутні стовбури до річки. Та перш за все вражало навіть не це: ані король, ані єдиноріг не очікували побачити на вирубці стільки людей половина з тих, хто рубав священний ліс, були саме люди, а не розумні нарнійські звірі. Іще один погляд і стало зрозуміло, що то зовсім не русяві нарнійці, а засмаглі бородані, які прийшли з Остраханства, країни, що лежала на півдні, і навіть не поряд, а далеко за межами Нарнії, аж за Древляндією та Великою пустелею, що простягалася поза нею.
Авжеж, не існувало причини з якої в Нарнії не можна було зустріти остраханця: чи то купця з караваном, чи то амбасадора з почтом у ті дні між Нарнією та Остраханством відносини були досить мирними. Та чому їх зібралися в Нарнії десятки та чому вони прийшли рубати нарнійський ліс збагнути цього Тіріан аж ніяк не міг. Він перехопив меча зручніше, а плащ намотав на ліву руку, і пішов до непрошених гостей.
Найближче були двоє остраханців, що понукали та сварили коня, який застряг у ритвині з багнюкою, намагаючись витягти чималий стовбур. Коли король опинився поруч, вони саме намагалися зрушити коня з місця батогами.
Ворушися, ти, ледачий син лінивця! От знайшла свинюка багнюку! горлали вони, клацаючи батогами. Кінь і без того тягнув щосили: очі в нього почервоніли, того й диви повилазять, з боків стікала піна, та все дарма.
Чи ти заснув там, ледача тварюко?! гримнув один з остраханців, якому, певно, увірвався терпець, та шмагнув коня батогом. І тут сталося неймовірне.
З першого погляду на лісоповал Тіріан одразу ж про себе вирішив, що коні, якими остраханці вивозять ліс, були їх власними такими собі нерозумними та безпорадними істотами (яких, до речі, і в нашому світі чимало). Нічого іншого він і припустити не міг. Ось чому як не прикро йому було за безпорадних остраханських коней, з яких знущаються жорстокі хазяї, а за живі дерева йому було болючіше (бо на відміну від коней вони навіть втекти не могли). Йому й на думку не спадало, що якісь там остраханці ладні приборкати волелюбного та розумного нарнійського коня, не кажучи про те, аби огріти того батогом. Аж тут, тільки-но батіг опустився йому на спину, кінь спочатку став дибки, а потім позадкував та жалісно так мовив: