Те, як ти його сприймаєш, образливо, заявив Любисток. Я знаю його краще за тебе. Те, що я за тебе заступився, для нього варте більшого, ніж дюжина дутих доказів. А застерігав він тебе слушно. Чому, ти вважаєш, ми обидва, я та він, пішли до кордегардії? Аби втримати тебе від того, щоб ти наробив дурниць! Хтось, кажеш, підставляє тебе, фабрикує фальшиві докази? Тож не давай тому хтосю доказів правдивих. А таким була б твоя втеча.
Може, ти й правий, погодився Ґеральт. Але інстинкт говорить мені дещо інше. Треба мені дати драпака, поки не взяли в облогу. Спершу арешт, потім застава, відразу після того мечі Що буде ще? Дідько, без меча я почуваюся, як Як слимак без шкаралупи.
Як на мене, щось ти дуже переймаєшся. Що тут, мало магазинів? Махни рукою ти на ті мечі, купи собі щось інше.
А якби вкрали в тебе твою лютню? Отриману, як памятаю, за досить драматичних обставин? Ти б не переймався? Махнув би рукою? І пішов би купувати собі іншу в лавці за рогом?
Любисток рефлекторно затиснув долоні на лютні й обвів навколо сполошеним поглядом. Утім, ніхто не скидався на потенційного грабіжника інструментів і нездорового інтересу до його унікальної лютні не виявляв.
Ну так, видихнув він. Розумію. Як і моя лютня, твої мечі теж свого роду єдині й незамінні. До того ж як там ти говорив? Зачаровані? Такі, що викликають магічну імпотенцію Дідько, Ґеральте! Ти тільки зараз мені про те говориш? Я ж часто перебував у твоїй компанії, мав ті мечі на відстані витягнутої руки! А інколи й ближче! Тепер усе ясно, тепер я розумію Останнім часом, най йому, мав я певні труднощі
Заспокойся. З тією імпотенцію це побрехеньки. Я вимислив те на місці, розраховуючи, що плітка піде. Що злодій злякається
Як злякається, то буде готовий притопити мечі в гноївці, тверезо констатував бард, усе ще трохи поблідлий. І ти ніколи їх не відшукаєш. Скоріше, покладися на мого кузена Феррана. Він тут уже давно інстигатором, має цілу армію шерифів, агентів та шпиків. Знайдуть злодія вмить, побачиш.
Якщо він іще тут, заскреготів зубами відьмак. Міг гайнути, поки я сидів у буцегарні. Як там, кажеш, зветься та чародійка, завдяки якій я туди потрапив?
Литта Нейд, прізвисько Корал. Здогадуюся, що ти маєш намір робити, приятелю. Але не знаю, чи це найкраща думка. То чародійка. Чаклунка й жінка в одній особі, словом, чужий вид, який не піддається раціональному пізнанню й функціонує за незрозумілими для звичайних чоловіків механізмами та принципами. Що я тобі, зрештою, говорю, ти й сам про все чудово знаєш. У тебе ж у цьому питанні багатий досвід Що воно за галас?
Безцільно мандруючи вулицями, вони потрапили на околиці майданчика, над яким стояв безперестанний стукіт молотків. Функціонувала тут, як виявилося, велика бондарська майстерня. Біля самої вулиці, під навісом, громадилися рівні штабелі сушених клепок. Звідси, переношувані босими підлітками, клепки мандрували до столів, де затискали їх у спеціальних упорах й обробляли скоблями. Опрацьовані клепки переходили до інших ремісників, ті закінчували їх на довгих стругальних лавках, стоячи над ними розчепірившись по кістки в стружках. Готові клепки потрапляли в руки бондарів, які складали їх докупи. Ґеральт хвилинку приглядався, як під впливом тиску хитромудрих тисків та скручених болтами стяжок постає форма діжки, що відразу фіксувалася за допомогою набитих на виріб залізних обручів. Аж на вулицю вилітав пар від великих котлів, у яких діжки парили. З глибини майстерні, з подвіря, долітали запахи дерева, розжареного над вогнем: там діжки гартували перед подальшою обробкою.
Скільки не бачу діжку, заявив Любисток, спонукає вона мене до пива. Ходімо за ріг. Я знаю там один симпатичний шинок.
Іди сам. Я провідаю чародійку. Здається, я знаю, хто то, я вже її бачив. Де її шукати? Не кривися, Любистку. Це вона, як мені здається, є джерелом і першопричиною моїх клопотів. Я не стану чекати, як плинутимуть справи, піду та запитаю її прямо. Не можу я стирчати в цьому містечку. Хоча б із тієї причини, що з грошвою в мене, скоріше, так собі.
На те, сказав гордо трубадур, ремедіум знайдеться. Я тебе підтримаю фінансово Ґеральте? Що діється?
Повернися до бондарні й принеси мені клепку.
Що?
Принеси мені клепку. Хутко.
Вуличку загородили трійко кремезних здоровил із поганющими неголеними й немитими пиками. Один, плечистий настільки, що майже квадратний, тримав у руці окуту палюгу, товстезну, наче вимбовка кабестана. Другий, із кожухом хутром наверх, носив тесак, а за поясом мав абордажну сокирку. Третій, засмаглий, наче моряк, озброєний був довгим, паскудним із виду ножем.
Гей ти там, смердюше рівійський! розпочав квадратний. Як почуваєшся без мечів на спині? Наче з голою сракою на вітрі, га?
Ґеральт дискурсу не підтримав. Чекав. Чув, як Любисток лається з бондарями за клепку.
Уже немає в тебе іклів, виродку, отруйна відьмача гадино, продовжував квадратний, схоже, найвправніший в ораторському мистецтві. Гадини без іклів ніхто не злякається! Бо воно тоді наче червяк чи інша мінога глистувата. Ми таку мерзоту під підбор беремо та в кашу чавимо. Щоби не посміло воно більше в міста наші заходити, поміж поштивими людьми. Не станеш, стерво, наших вулиць слизом своїм бруднити! Бий його, браття!