Та що там учнi! Навiть учителям на чолi з директором сьогоднi не судилося щедрою рукою роздавати п'ятiрки та одиницi, записувати в щоденники зауваження й виставляти бешкетникiв за дверi. I все через те, що...
А втiм, навiщо поспiшати? Розкажемо по порядку.
Отож за пiвтори хвилини до дзвiнка Христофор влетiв на шкiльне подвiр'я -- i потрапив у справжнiй людський вир.
Учнi всiх класiв, вiд першого "А" до десятого "В", величезним натовпом юрмилися перед школою, дружно галасуючи. Лемент стояв балiв на десять, а то й бiльше.
Помiж учнями, нiби торпеднi катери, сновигали вчителi, i там, де вони прорiзали учнiвський океан, на кiлька секунд, наче слiд за кормою, западала тиша. Та варто було вчителевi вiддалитися, як океан знову починав скажено ревти й лементувати.
-- Що сталося? -- спитав Христофор у якогось десятикласника, бо до своїх проштовхатися не змiг, а розiбрати хоч кiлька слiв у цьому ревищi не змiг би навiть i найдосконалiший космiчний прилад.
-- Свобода, пацан! -- весело гукнув десятикласник i насунув Христофоровi на носа кашкет. -- Урокiв не буде! Ур-ра! -- I, наче первак, пострибав на однiй нозi геть вiд школи.
Христофор поправив збитого кашкета i враз помiтив за кiлька метрiв вiд себе, у густiй юрбi, Васька. Їхнi погляди зустрiлися, Васько щось загукав. Та хiба тут почуєш! Христофор на митах показував друговi: давай сюди, вибирайся -- i Васько почав проштовхуватись до нього.
Це йому вдалося напрочуд легко -- вiн вилетiв з натовпу, наче корок з океанських глибин.
На його курточцi не вистачало двох ?удзикiв, берет з'їхав на потилицю, на одному черевику телiпався обiрваний шнурок. Але Васько сяяв, як мiдний п'ятак.
-- Живемо, Тюля! -- затанцював вiн навколо Христофора. -- Сьогоднi урокам -- привiт!
-- Зачекай, -- ухопив його за комiр Тюлькiн, -- заспокойся й поясни нарештi: що дiється?
-- Як? -- витрiщився на нього Васько. -- Ти досi нiчого не знаєш?! -- I, вимахуючи руками та збуджено ковтаючи повiтря, почав розповiдати.
Виявляється, трапилося ось що.
Першою, як i належало, до школи прийшла тьотя Клава, прибиральниця. Вона двiчi повернула ключ у замку вхiдних дверей i потягла за ручку. Дверi не вiдчинилися! Тьотя Клава ще кiлька разiв крутнула ключем i вже з усiєї сили шарпнула дверi. Наслiдкiв -нiяких! Тодi вона почала сiпати їх туди-сюди, штовхати ногами, кидатись на них з розгону плечем. Дверям до всiх отих силкувань було байдуже! Тодi вкрай знесилена тьотя Клава сiла на схiдцi й гiрко заплакала.
Тут i застав її директор -- вiн завжди приходив другим. Вислухавши пояснення прибиральницi, директор усмiхнувся й подумав: "Старенька вже, слабенька. Час i на пенсiю". Вiн узяв ключ i впевнено пiдiйшов до дверей...
Як ви, напевне, вже здогадалися, вiн зробив те ж саме, що й тьотя Клава, тобто -- анiчогiсiнько не зробив.
Такої ж самої невдачi зазнав i вчитель фiзкультури, колишнiй майстер спорту з важкої атлетики. Правда, його старання дали певнi наслiдки: вiн вiдiрвав дверну ручку, зiгнув ключа так, що вiн уже не виймався iз замка, i разом з чималим куском штукатурки й чотирма цеглинами вивалив табличку з назвою i номером школи.
Нiчим не змiг допомогти навiть сам Лев Маркевич, найкращий слюсар мiстечка, пiд рукою якого починали тремтiти найскладнiшi замки й запори i з покiрним дзенькотом розкривалися.
Тим часом двiр поступово заповнювали учнi та вчителi, i кожен намагався теж прикласти свої сили, аби вивести школу з несподiваної халепи.
-- Спокiйно! -- увесь час приказував директор, походжаючи перед дверима. -- Тiльки спокiйно, без панiки!
По його розгубленому обличчю було видно, що цi слова вiн повторює насамперед для себе: вiн таки справдi не знав, що ж його вдiяти!
Раптом пролунав писклявий голосочок:
-- А давайте я спробую!
З натовпу вийшов не по лiтах дрiбненький, але поважний першак.
-- Ти?! -- глянув здивовано директор.
-- Я, -- кивнув той. -- Ви мене трошки пiдсадiть, а я в кватирку залiзу. Оно бачите -- вiдкрита.