Він навіть якось невдовзі після того, як мами не стало, вирішив повторити спробу отримати свою часточку індульгенції від німецької техніки, ніби обіцянку вижити, і підійшов на Інститутській до німецького танку зі страшним дулом, націленим на пішохідну частину. Макс з ним також намагався подумки заговорити, як з юнкерсом ще до окупації. Однак, танк нічого у відповідь не відказав йому і вперто мовчав, немов німий. Максим тоді стис плечима і було думав спробувати ще, але німецький солдат почав проганяти його. Шнеллє, шнеллє, валяй звідси, недоробку, а то пальну.
Хлопця ще довго гризло сумління і він кляв ті яйця, немов, якби їх не вкрав, мама б вижила. Вбив собі в голову цю нісенітницю і картав себе, картав увесь час Поки його думками не заволодів шлунок. Спочатку він болів не сильно і Максим ще спромігся вилизати (куди язика вистачало) банку від борошна на одному з маленьких кухонних столів. Він раптом усвідомив, що без його власників навіть не може точно пригадати, якій саме із сусідських родин комуналки той належав. Поспіхом звідусіль було забрано все збіжжя: зубні щітки, банки, тарілки, сковороди, звісна річ примуси й безліч дрібниць. Залишилися лише ці кістляві, немов стриножені столи попід стінами. В основному на двох ніжках і прибиті намертво до стін по периметру, щоб займали менше місця. Бо в умовах комуналки, де на кухні хазяйнували три-чотири рівноправні господині, кожен сантиметр і порух ставав вагомим. Не те що зараз. Роздолля! Хіба що Максиму якось незатишно тут на самоті. Не вольно і не привітно. Тому те привілля здебільшого як роздолля і ввижається в ньому парню роздоріжжя, непевність, розбрат і розірвані долі. Роз-долля
А втім, довго знаходитись в апатії й жалобі Максиму не привелось. Невдовзі шлунок його привів і до тями, і до Київської міської управи, де заправляли українські патріоти. А на різних мовах він добре знався. Українська, німецька, російська Навіть англійська давалась йому так, ніби він, той, поліглот. І, відверто кажучи, поступав би юнак на філологічний в Драгоманова, якби не воля батька
А тепер ось значить, буде з гіпсу робити бюсти Шевченка. Ну що ж Головне хліб ерзац-хліб, гнилий хліб, черству скоринку, будь-якого, аби щось покласти до рота
Це все, чого тоді хотів його пустий, стиснутий від недоїдання до розмірів волоського горіха шлунок і про що міг думати його власник. В голові паморочилось і нудило. Максим собі міркував: «Буханка чорного теж двісті карбованців. А може купити одну ту шикарну буханку й обжертися до смерті? Якщо вже помирати, то з музикою..! Себто з повним шлунком. Якось так веселіше». Треба було лише дійти до нового місця роботи А там, хай буде, що буде.
* * *Треба було бігти. На подряпаному екрані телефона Антін прочитав повідомлення від Vodafone, котрий вкотре вітав його з прибуттям в лоно Мачухи, бажав приємного перебування в ньому і повідомляв адресу українського посольства і, Антіну кортіло, аби ще й застерігав від московської прокази, від лиха, що чатує в темряві її вулиць-судин, від сутінків Лубянки та жахіть Щолково, від та бозна ще від чого. Однак, він лише вкотре за тиждень, що Антін повернувся з Івано-Франківську, вітав його з прибуттям в Москву.
Він матюкнувся, зрозумівши, що за цілий тиждень так і не спромігся поміняти сім-карту в телефоні. Йому це просто було не потрібно в Москві у нього не було друзів, котрі б писали йому повідомлення, або телефонували. А після того, як його покинула Ліза, і коханок тут у нього теж не було. Борз[28], його «біг бос», повідомляв про халтуру вайбером, доволі сучасно, і Антіну взагалі не потрібно було паритись з приводу сімки. Однак він згадав, що Борз попереджав, що ранком набере на московський і повідомить адресу замовників. Антін глипнув на годинник. Була майже перша пополудні.
«Йоптєль!» голосно матюкнувся Антін, вилітаючи з квартири й навіть не зачинивши за собою двері.
IV
Майстерня з виготовлення погрудь розташовувалась в підвалі на вулиці Воровського[29]19 навпроти Сінного ринку в колишньому прибутковому будинку купця 2-ої гільдії Августа Яковича Септера. По задуму останнього, в шикарному будинку персикового кольору в стилі європейського модерну на першому поверсі мали розташовуватися магазини, решта три поверхи займали пятикімнатні квартири (по дві на кожному поверсі). Врешті, радянська влада цей будинок використовувала за призначенням. Хіба що, як і в Максиминій квартирі будинку подібного штибу, у квартирах мешкало по пять родин, а не по одній, як колись задумав Септер. По родині на кімнату. Аскетично, красиво, патріотично. Ущільнення Головною задачею котрого було максимально завантажити мізки радянського громадянина побутовими проблемами й розвинути щуряче стукацтво і доноси. Все, аби якось позбутися сусідів, щось там по крупицях зібрати, немов картковий будиночок та ще й на піску